Горные бараны

Горные бараны — группа парнокопытных животных, систематически очень близкая к горным козлам. Другими родственниками горных баранов являются тары и овцебыки. Горные бараны относятся к семейству полорогих, ученые не пришли к полному согласию по поводу числа видов баранов, большинство систематиков насчитывает 7 видов этих животных. Термин «горный баран» применяется как ко всей группе, так и к одному их видов — архару.


Уриал (Ovis orientalis).

Горные бараны — животные среднего и крупного размера. Самым мелким представителем является муфлон, который достигает высоты в холке 65-85 см, самки у этого вида весят 25-35 кг, самцы 40-50 кг. Самый крупный вид — архар достигающий высоты в холке 90-125 см, самки архара весят 80-100 кг, самцы 120-220 кг! В отличие от домашних овец горные бараны выглядят более высоконогими и стройными, но все же их конечности короче, чем у горных козлов. По сравнению с последними горные бараны выглядят тяжелее, упитаннее. Главный же отличительный признак это рога. У горных баранов они массивные, округлые в поперечном сечении, направлены в стороны и закручиваются в спираль. Поверхность рогов имеет мелкую поперечную исчерченность, но ярко выраженных валиков как у козлов у них нет. Также у горных баранов редко бывает подвес на шее и не бывает бороды. В то же время гривистый и голубой бараны могут рассматриваться как переходные виды между горными козлами и настоящими баранами.


У голубого барана (Pseudois nayaur) рога направлены в стороны и чуть назад, к тому же они немного уплощены как у козлов.

Половой диморфизм у этих животных сводится к разнице в размерах тела (самки всегда в 1,5-2 раза мельче самцов) и рогов (у самок они короткие и слабо изогнуты, их длина обычно равно 15-25 см, у самцов длина рогов может превышать 1 м). А вот окраска у особей разного пола всегда одинакова. У большинства видов тело окрашено в покровительственные бурые, серовато-рыжие оттенки, при этом брюхо, круп и нижняя часть ног белые. Ряд видов окрашены однотонно: гривистый баран — желтовато-рыжий, тонкорогий — белый или светло-серый.


Самка муфлона (Ovis musimon).

Горные бараны встречаются исключительно в Северном полушарии и широко населяют почти все альпийские области. Центром видового разнообразия можно считать Азию, здесь бараны населяют горы Кавказа, Памира, Алтая, Тянь-Шаня, Тибета, Гималаев, Забайкалья, Сибири, Камчатки. В Северной Америке они встречаются только по тихоокеанскому побережью — от Аляски до Мексики, в Европе обитает только муфлон, он встречается в Крыму, Греции, Италии, Испании, Турции, на многочисленных островах Средиземного моря, а вот в Альпах живут только акклиматизированные муфлоны. Гривистый баран населяет Атласские горы Северной Африки (Марокко, Тунис). Бараны предпочитают держаться в субальпийском поясе гор, то есть в среднем на более низких высотах чем горные козлы, толстороги даже встречаются в пустынях, прилегающих к горам (например, в национальном парке Зайон).


Толсторог (Ovis canadensis).

Горные бараны ведут оседлый образ жизни, но совершают вертикальные сезонные кочевки (зимой спускаются к подножиям, летом подымаются к вершинам). Летом их стада насчитывают 10-30 голов, к зиме они укрупняются до 100 и даже 1000 голов (еще одно отличие от горных козлов, у них таких больших скоплений не бывает). Стада горных баранов бывают двух типов: самки с детенышами и отдельные холостяцкие группы самцов, крупные самцы могут держаться поодиночке. Члены стада относятся друг к другу спокойно, они не оказывают помощи сородичам, но отслеживают поведение друг друга — тревожный сигнал одного животного служит знаком для всего стада. Голос барана - блеяние, по тональности более низкое и грубое чем у горных козлов («бе-е-е», а не «ме-е-е»). В отличие от домашних овец, славящихся своей тупостью, дикие бараны осторожные и сообразительные животные. Они внимательно следят за обстановкой и в случае опасности уходят путем, наименее доступным их врагу. Бараны в скалолазании чуть уступают горным козлам, они не передвигаются по столь отвесным поверхностям, но тем не менее резво прыгают по скалам: в высоту на 2 м, в длину — на 3-5 м.


Стадо тонкорогих баранов (Ovis dalli).

Питаются горные бараны травянистой растительностью, отдавая предпочтение злакам. Но они неприхотливы и при случае могут есть лишайники, ветви деревьев и кустарников (дуба, клена фисташки, караганы, граба). Регулярно ходят на водопои (особенно в пустынных областях), любят лизать соль на солонцах. К зиме они накапливают запасы подкожного жира.


Активны горные бараны только в светлое время суток, летом в полдень отдыхают, а пасутся утром и вечером.

Сезон размножения у баранов бывает раз в году — в октябре-декабре (чаще в ноябре). В этот период самцы присоединяются к стадам самок и вступают в ритуальные бои с соперниками. Двое баранов становятся друг против друга и, сделав небольшой разбег, сталкиваются лбами. Сила удара огромна, но у баранов очень толстая лобная кость, которая защищает их мозг от сотрясения. Кроме того горные бараны очаровывают самок, высовывая язык и болтая им. Беременность длится 155-170 суток, в разных районах ягнята рождаются в марте-июне. Самка приносит обычно одного, реже двух детенышей. В период окота она уходит из стада и возвращается с ягненком через неделю. Уже в месячном возрасте ягнята пробуют траву, но мать кормит их молоком до полугода. Осенью молодняк переходит к самостоятельному питанию. В маленьком возрасте ягнята очень уязвимы, хотя отличаются резвостью и особой прыгучестью, которую демонстрируют в играх.


Брачный поединок толсторогов.

В природе врагами горных баранов являются волки, снежные барсы, пумы, орлы, беркуты, в некоторых частях ареала на них могут нападать леопарды, гепарды, койоты. Нередко хищники во избежание травм не хватают барана, а просто сбивают его с ног, чтобы он сорвался в пропасть. Люди тоже всегда охотились на этих животных. Диких баранов добывали ради мяса, жира, шкур, головы и рога крупных самцов считались почетным трофеем. Значение баранов в жизни древних людей было огромным, недаром эти животные были одомашнены и распространились по всему миру. В античной культуре баран был увековечен в названии созвездия (Овен). Из-за охоты и вытеснения с естественных местообитаний домашним скотом горные бараны стали редкими во многих местах. В неволе все виды горных баранов прекрасно приручаются, размножаются и могут давать гибриды с домашними овцами.


Архар, или горный баран (Ovis ammon).

Грифы

Грифы — неоднородная группа птиц, состоящая из представителей рода грифов семейства ястребиных (их еще называют грифами Старого Света) и обособленного семейства американских грифов (их называют грифами Нового Света). В роде грифов насчитывается 15 видов птиц, в семействе американских грифов — 5, между собой они в близком родстве не состоят, но схожи внешне. В свою очередь грифы Старого Света близки к бородачу и стервятниками, а грифы Нового Света — к кондорам.


Черный гриф (Aegypius monachus).

Грифы — птицы крупного и среднего размера. Самым мелким видом является американская черная катарта, длина ее тела составляет 50-65 см, вес 1,1-1,9 кг. Большинство видов достигают длины 70-90 см и весят 3-7 кг, наиболее крупные представители (например, африканский ушастый гриф) имеют размах крыльев до 3 м и весят до 10-14 кг. Клюв у этих птиц большой, крючковатый, крылья широкие, лапы большие. Несмотря на крупные размеры и хищный облик грифы не представляют опасности для животных и человека, так как их лапы только выглядят сильными, а на самом деле не способны удержать добычу. По этой причине грифы никогда не атакуют животных даже в порядке самозащиты. Оперение у этих птиц развито неравномерно, лучше всего оперены крылья и хвост, которые позволяют грифам хорошо летать, слабее всего развиты перья на голове, шее и груди. У одних видов они покрыты коротким пухом, у других совершенно голые и покрыты складками, кроме того для грифов Старого Света характерен воротник из торчащих перьев у основания шеи. Эти приспособления позволяют птицам засовывать голову глубоко в тушу и при этом почти не пачкать оперение, кровь стекает по складкам, а задерживает ее воротник. Но из этого правила есть исключения, например, пальмовый гриф имеет полностью оперенную голову и шею и внешне похож скорее на орла, чем на грифа, по этой причине его иногда называют грифовым орланом и даже причисляют к родственникам этих птиц.


Пальмовый гриф, или грифовый орлан (Gypohierax angolensis) имеет нетипичную внешность.

Окраска грифов однотонная и невзрачная: черная, серая, бурая. Кожа на шее может быть черной в тон оперению или красной, исключение составляет яркий королевский гриф из Южной Америки у которого оперение светло-серое, а кожа на шее раскрашена в черный, желтый, красный цвета. Половой диморфизм у этих птиц не выражен, самцы и самки выглядят одинаково.


Королевский гриф (Sarcoramphus papa).

Зона обитания грифов охватывает Южную Европу (включая Крым), Центральную и Южную Азию, Кавказ, практически всю Африку, юг Северной Америки и всю Южную Америку. Но нужно сказать, что ареал каждого вида в отдельности ограничен частью только одного континента, космополитов среди этих птиц нет. Типичными местообитаниями для них являются открытые и хорошо просматриваемые пространства — саванны, пустыни, горные склоны. Грифы оседлы, они занимают постоянные участки, сезонных миграций не совершают (исключение, гриф-индейка, который совершает сезонные кочевки). В то же время грифы во время охоты часто нарушают индивидуальные границы, что связано с особенностями поиска пищи. Живут эти птицы поодиночке или парами, но возле крупной добычи могут собираться стаями по несколько сотен особей, активны только в светлое время суток.


Гриф-индейка (Cathartes aura).

Характер у этих птиц очень спокойный, выдержанный и дружелюбный. Специфика охоты вынуждает грифов часами парить над землей в полном одиночестве, они терпеливы, внимательны и настойчивы. Час за часом они подымаются в воздух и летают кругами, попутно отслеживая передвижение соседей. В воздухе грифы предпочитают парить, не совершая взмахов крыльями, для этого они используют восходящие потоки теплого воздуха, который подымается от нагретой земли. Таким образом птицы экономят энергию. Завидев добычу гриф снижается, а его собратья тут же спешат к нему присоединиться. Между собой птицы почти не конфликтуют, только непосредственно при разделке туши могут прогонять конкурентов взмахами крыльев, но это не настоящая драка, а скорее голодная давка. Интересно, что грифы спокойно относятся не только к особям своего вида, но и к представителям других.


Африканский гриф (Gyps africanus) на распростертых крыльях спускается к добыче.

Грифы — хищники, но на крупных зверей и птиц никогда не охотятся. Их манера питаться падалью общеизвестна. Кормом им служат останки в первую очередь копытных животных — антилоп, горных козлов и баранов, лам. Но они могут поедать практически любые мясные объедки — трупы хищников, снулую рыбу, мертвых черепах, крокодилов, слонов, насекомых, яйца птиц. Американские виды иногда поедают даже гнилые фрукты. Пальмовый гриф питается плодами масличной пальмы, но даже он включает в свой рацион животные продукты (крабов, моллюсков, ящериц). Нужно сказать, что в поиске добычи грифам помогают совершенные органы чувств. Так, грифы Старого Света ищут добычу с помощью чрезвычайно острого зрения, с высоты в несколько километров они способны увидеть даже небольшую тушу козла или газели, легко отличают по мельчайшим деталям просто лежащее животное от мертвого. Грифы Нового Света не столь зорки, но имеют уникальную в мире птиц особенность — острый нюх. У птиц в целом обоняние развито очень слабо, но американские грифы являют редкое исключение из этого правила. Они не только хорошо ощущают запахи, но и способны улавливать их частицы в мельчайшей концентрации. С помощью обоняния они как заправские ищейки определяют местоположение трупа за несколько километров.


Черная катарта, или черный риф, или урубу (Coragyps atratus) обладает совершенным нюхом ищейки.

Способов «охоты» у грифов несколько. В малонаселенных местностях (горах, пустынях) они высматривают туши павших животных с высоты, в местах массовой охоты хищников (саваннах) следуют за ними и просто ждут остатков чужой трапезы. Здесь же нередко они стерегут раненных животных, терпеливо дожидаясь их кончины. Вопреки распространенному мнению грифы никогда не приканчивают добычу и никоим образом не приближают ее смерть, даже если птица по ошибке приступает к трапезе, а добыча еще сопротивляется, она тут же бросает ее и отходит в сторону. Наконец, в некоторых местах грифы патрулируют берега, на которых откладывают яйца черепахи, выбрасывает прибоем рыбу во время нереста и т.п. Здесь грифы подбирают разбитые яйца, мертвую рыбу, изредка поедают новорожденных черепашат и живых птенцов.


Белоголовый сип (Gyps fulvus) выделяется среди других видов белым пуховым воротником.

Грифы слабые птицы (не взирая на свои размеры), поэтому никогда не вступают в бой за добычу с другими хищниками. Едят они быстро и много, огромный зоб и желудок позволяют им за раз съесть добычу про запас. Стая из десятка птиц за 10-20 минут полностью обгладывает скелет антилопы. В трапезе у крупной туши участвуют грифы сразу нескольких видов. И это не просто добрососедские отношения, а настоящая взаимопомощь. Дело в том, что разные виды грифов имеют пищевую специализацию: одни поедают мягкие части туши (внутренности, мышцы), другие более грубые (кожу, кости, хрящи, сухожилия). Свежий труп крупного животного (например, слона) мелким видам просто недоступен, так как они не могут разорвать его толстую кожу. Поэтому им приходится ждать, когда на подмогу прилетят более крупные особи.


Смешанная стая грифов пирует у туши слона. На туше сидит крупный ушастый гриф, который, очевидно, и стал инициатором трапезы. На земле добычу поедают грифы мелких видов.

Грифы могут поедать не только свежие, но и тронутые разложением трупы, от инфекций их защищает желудочный сок с высокой кислотностью и симбиотические бактерии, которые обезвреживают токсины. Этим птицам часто приписывают нечистоплотность, но это предрассудки, связанные с не совсем приятным характером добычи. В действительности грифы часто чистят оперение, особенно после трапезы, много пьют, по возможности купаются. Для дополнительной дезинфекции птицы часто прибегают к ультрафиолетовым ваннам: рассевшись на деревьях, они раскрывают крылья и топорщат перья, позволяя солнечным лучам прогреть оперение до самой кожи.


Африканский ушастый гриф (Torgos tracheliotus) греется в лучах солнца.

Грифы неплодовиты, размножаются они раз в 1-2 года. Сезон размножения у видов умеренной зоны начинается ранней весной. Грифы — моногамные птицы, самец и самка верны друг другу. Особых ритуалов у них нет, только самец черной катарты совершает брачный «танец» — он прогуливается вокруг самки то чинно, то вприпрыжку.


Королевский гриф насиживает кладку.

Свои гнезда грифы сооружают на возвышенных местах, недоступных хищникам. Чаще всего они располагаются на деревьях или скалах. Гнездо представляет собой грубую кучу больших веток, выстланную травой. Самка откладывает 1-3 яйца, они крупные с мелкими пятнами и крапинками.


Яйца грифа-индейки.

Инкубация длится 38-55 дней, насиживают оба родителя. Вылупившегося птенца самец и самка кормят, отрыгивая ему полупереваренное мясо. Птенец проводит в гнезде около 3 месяцев, половой зрелости эти птицы достигают только в 4-7 лет. Грифы отличаются большой продолжительность жизни, в природе и неволе они доживают до 55 лет.


Птенец бенгальского грифа (Gyps bengalensis) в гнезде, найденном в лесах Камбоджи.

Несмотря на низкую плодовитость грифы в целом не представляют редкости. В естественной среде от хищников их защищают крупные размеры. Не так уж страшен для них и голод, поскольку грифы очень выносливы и привыкли к нерегулярному питанию. Но несмотря на это в Центральной Азии, на Кавказе, в Крыму грифы в последнее время исчезают. Падение численности вызвано вытеснением из естественных местообитаний людьми и уничтожением кормовой базы. Так как в горах все больше пастбищ занимают стада домашних овец, то диких копытных становится меньше, а вместе с ними исчезают и грифы. В наиболее угрожающем положении находятся бенгальский, капский грифы и кумай. Эти птицы нуждаются в охране как незаменимые санитары природы.


Королевский гриф в полете.

В США дикие грифы служат людям, их используют для обнаружения утечек газа на магистральных газопроводах. Поскольку такие магистрали проходят вдали от населенных пунктов, то их обследование и ремонт очень трудоемки. Чтобы облегчить труд и повысить безопасность, в газ добавляют ничтожное количество пахучего вещества, которое напоминает запах падали. Люди его не ощущают, но грифы чуют издалека и скапливаются в местах утечки газа. В районы дислокации таких стай выезжает ремонтная бригада.

Стервятники

Стервятники — хищные птицы, специализирующие на питании падалью. В мире существуют только два вида этих пернатых — обыкновенный и бурый стервятники — причем оба выделены в самостоятельные роды в семействе грифовых. Такое обособление объясняется нетипичным строением этих птиц.


Обыкновенный стервятник (Neophron percnopterus).

Первое, что бросается в глаза при взгляде на стервятников, это их небольшой размер. Оба вида в длину не превышают 60 см, а весят 1,5-2,1 кг. Таким образом, среди прочих грифов стервятники являются самыми мелкими. Под стать общему телосложению у них и клюв — тонкий, слабый, с длинным крючком на конце, он скорее орудует как пинцет, чем как инструмент для дробления черепов. Что же касается оперения, то у бурого стервятника оно растет на теле так же, как и у остальных грифов, то есть неоперенными остаются голова и шея. А вот у обыкновенного стервятника голых участков кожи на теле почти нет, зато перья на голове торчат пучком, что придает ему вид престарелого панка. Перья у бурого стервятника коричневые, а кожа серая, а у обыкновенного оперение светло-серое, а кожа оранжево-желтого цвета. Самки в размерах немного крупнее самцов, в остальном оба пола практически неразличимы.


Бурый стервятник (Necrosyrtes monachus).

Бурый стервятник обитает в Центральной и Южной Африке, у его собрата ареал охватывает всю Африку, а также средиземноморское побережье Европы, Кавказ, Индию; отдельные особи отмечены в Крыму. Птицы из европейских популяций на зиму улетают зимовать в Африку. Хотя стервятники и живут парами, но их можно смело назвать социальными птицами. Они легко образуют стаи не только возле добычи, но и на отдыхе. Для связи они используют разнообразные звуки: мяуканье и кваканье (в полете и в спокойном состоянии), шипение и даже рык (когда сердятся или защищаются).

Часто можно услышать, как словом «стервятник» называют жестокого и алчного человека, на самом деле нрав у этих пернатых безобидный. Название птиц происходит от древнесловянского слова «стерво», так в старину называли падаль. Действительно, основу питания стервятников составляют мертвые животные, вот только у трупов крупных зверей их редко можно увидеть. Своими слабыми клювами стервятники не способны разорвать толстую кожу копытных; не сулит им обеда и помощь более крупных сородичей, если после трапезы больших грифов стервятникам и остаются какие-то кусочки, то только самые ничтожные. Поэтому оба вида этих птиц специализируются на поедании трупов мелких птиц, грызунов, кроликов, ящериц, змей, лягушек, тухлой рыбы, насекомых — одним словом, всего того, что неспособно заинтересовать могучих грифов. Обыкновенные стервятники к тому же были замечены за поеданием фекалий. Оказывается, в помете млекопитающих содержатся красящие вещества каротиноиды, которые необходимы этим птицам для поддержания ярко-оранжевого цвета кожи.


Стая стервятников ищет пропитание на свалке.

Физическую немощь эти птицы компенсируют незаурядной смекалкой. Прежде всего, обыкновенные стервятники известны способностью раскалывать страусиные яйца. Как известно, страусы трепетно охраняют свою кладку, поэтому стервятник может покуситься на его яйцо только в том случае, когда страус отвлекся и ушел на кормежку. Вот только унести свою добычу хищная птица не может, ведь яйцо страуса весит столько же, сколько и сам стервятник. В этом случае хищник приступает к трапезе с помощью «столовых приборов»: он находит поблизости какой-нибудь камешек, берет его в клюв и начинает долбить скорлупу, пока она не расколется. Не всегда удается добиться результата с первого раза. В этом случае стервятник меняет тактику: бросает старый камень и отправляется на поиски более крупного (максимальный вес «инструмента» может доходить до 500 г!) или же подымается с камнем в клюве ввысь и бросает его на яйцо. Стервятники одни из немногих живых существ, которые наряду с человеком пользуются орудиями труда. Кроме того, эти птицы прекрасно уживаются в городской среде. Они охотно заселяют окраины южных городов и бесстрашно ищут корм на свалках в непосредственной близости от людей.


Обыкновенный стервятник использует гальку, чтобы добраться до содержимого страусиного яйца.

Сезон размножения наступает у стервятников весной. Брачный ритуал сводится к парному полету по спирали. Гнездо, представляющее собой грубую кучу веток, они всегда устраивают на скале. В Болгарии зафиксирован случай, когда стервятник для строительства гнездовья использовал инструмент. Взяв в клюв ветку, эта птица наматывала на нее клочки шерсти, чтобы выстлать ими лоток.


Особенно нравятся стервятникам закрытые сверху ниши, которые защищают гнездо от палящих лучей солнца и дождя.

Обычно самка откладывает два белых с красно-коричневыми крапинками яйца, насиживают их оба родителя 42 дня. Птенцы вылупляются не одновременно, младший может отставать в развитии от старшего на 3-5 дней и впоследствии нередко погибает от голода. В общей сложности птенцы проводят в гнезде 3 месяца, но и вылетев из него еще около месяца выпрашивают корм у родителей. Интересно, что у обыкновенных стервятников окраска молодых - это зеркальное отражение наряда взрослых птиц: у птенцов кожа серая, а оперение, наоборот, желтоватое с пестринами. Став самостоятельными, молодые птицы несколько лет проводят в кочевках, удаляясь при этом от родительского гнезда на 500 км. Половой зрелости они достигают только к 5 годам.


Мастер-класс в исполнении родителей: молодой стервятник с буроватым оперением внимательно наблюдает, как взрослая птица разбивает яйцо страуса.

Птенцы стервятников беззащитны перед лисицами, беркутами и филинами, так как родители не способны своими слабыми клювами и лапами прогнать нападающих. Выпавших из гнезд птенцов подбирают волки и шакалы. Но в целом врагов у стервятников мало. Казалось бы, такая неприхотливая птица должна процветать, но в мире их популяция сокращается быстрыми темпами. Стервятники гибнут из-за отравления свинцовой дробью при поедании убитых охотниками животных, при столкновениях с линиями электропередач, они также очень чувствительны к пестицидам и ветеринарным антибиотикам, попадающим в их организм по пищевой цепочке. Интересно, что у древних цивилизаций Египта, Индии эти птицы считались священными, а европейцы относились к ним брезгливо. Сейчас оба вида занесены в Международную Красную книгу.

Пума

Пума — самый крупный представитель семейства кошачьих в Новом Свете. Раньше ее относили к тому же роду, к которому принадлежат обычные кошки и рыси. Но, поскольку внешне пума не схожа ни с теми, ни с другими, ее выделили в отдельный род, который включает единственный вид.


Пума (Puma concolor).

Тело пумы более длинное, чем у других кошачьих, лапы сильные, голова относительно небольшая. Характерно, что у пумы очень длинный и мощный хвост, который выполняет роль балансира при прыжках.


Лапы у пумы широкие и сильные.

Шерсть у нее густая, но очень короткая. Пума одна из немногих кошек, окрашенных одноцветно. Общий тон шерсти у нее песочный, за что пуму иногда называют горным львом, но в отличие от льва мочка носа у пумы розовая. Животным этого вида свойственно разнообразие оттенков шкуры: северные популяции имеют светло-желтую и даже серую окраску, южные — бурую или ярко-рыжую. На брюхе шерсть имеет белесый оттенок, а на ушах, наоборот, черная. Размер животных также сильно варьирует: их длина может колебаться от 1 до 2 м, а вес — от 50 до 100 кг. Обычно северные пумы крупнее южных.


Пума валяется в снегу.

Ареал пумы простирается от Скалистых гор Северной Америки до Патагонии в Южной. На всем протяжении ареала пума заселяет разнообразные ландшафты: ее можно встретить в горах, равнинных лесах, тропических джунглях и даже болотах. Только сильно открытых мест избегает этот зверь. Как все кошки, пума ведет одиночный образ жизни. Она скрытна и редко выдает свое присутствие голосом. Пумы очень гибкие и ловкие кошки: они прекрасно лазят по деревьям, способны совершать огромные прыжки в длину и высоту.


Пума легко совершает многометровые прыжки.

Охотятся пумы на разнообразных животных: от белок и кроликов до пекари (диких свиней) и лосей. Но обычно они нападают на животных средних размеров — оленей, горных баранов. Пума крадучись выслеживает добычу, а затем бросается на нее сзади и ломает (реже душит) шейные позвонки. Характерно, что пума нападает на зверей, значительно превышающих ее размером. Вообще пумы не консервативны и охотно пробуют на зуб все, что движется. И лишь одно животное пуме не по силам — скунс. Молодые пумы часто атакуют (даже со смертельным исходом) скунсов, но обычно те успевают применить свое зловонное оружие и пумы быстро научаются игнорировать дурно пахнущий «обед». Пумы прожорливы и никогда не бросают недоеденную добычу, они возвращаются к ней или прячут куски добычи про запас.

Брачный период у пум, живущих на севере, бывает зимой, у животных тропических широт ярко выраженного периода спаривания нет. В это время обычно молчаливые пумы оглашают окрестности громкими воплями. Беременность у самок длится 3 месяца, после чего на свет появляются 2-4 котенка. Логово для малышей самка обустраивает в пещере или под буреломом.


Пума переносит котенка в логово.

Интересно, что котята у одноцветных пум рождаются пятнистыми, похожими на леопарда. Только к годовалому возрасту их окрас становится как у взрослых. Малыши быстро растут и уже с 1,5 месяцев пробуют есть мясо. Молодняк остается с самкой до 1,5-2 лет. Полной зрелости пумы достигают к 2-3 годам, а живут 15-20 лет.


Котята пумы.

У самой крупной кошки Америки нет естественных врагов, но в некоторых частях ареала пумы испытывают сильную конкуренцию со стороны волков, ягуаров и медведей. Молодые животные, неосмотрительно вступившие в стычку, часто гибнут. Пума предпочитает уединение и избегает людных мест. По этой причине урон, наносимый пумами фермерам, невелик. Однако известно немало случаев нападения на людей. Обычно такие ситуации возникают когда люди вторгаются на территорию пумы (но не наоборот), и спровоцированы неосторожным поведением людей.


Царапая кору дерева пума метит границы своей территории.

Пума не имеет промыслового значения, но некоторые ее подвиды находятся на грани исчезновения из-за нарушения естественных местообитаний. Например, популяция флоридской пумы достигла критической отметки 20-50 особей и не способна к естественному восстановлению.

Тинаму

Тинаму — птицы практически неизвестные большинству людей из-за скрытного образа жизни. Тинаму настолько своеобразны, что их выделяют в отдельный отряд Тинамуобразных, включающий 47 видов. В то же время некоторые анатомические особенности сближают их с нанду, которых можно считать дальними родственниками этих птиц.


Хохлатый тинаму (Eudromia elegans).

В большинстве своем тинаму имеют средние размеры и достигают в длину 20-30 см, самый мелкий карликовый тинаму имеет длину тела 12-13 см, а самый крупный большой тинаму — 50 см. На первый взгляд тинаму очень похожи на куропаток, у них небольшая голова, шея средней длины, короткие слабые крылья и сильные ноги. Задний палец на ногах тинаму либо отсутствует, либо слабо развит, что сближает их с нанду и страусами. Хвост чрезвычайно короткий и не виден под удлиненными перьями надхвостья, за что этих птиц иногда называют скрытохвостами. Окраска у тинаму очень скромная, в ней преобладают серые, бурые и песочные тона, а рисунок перьев пестрый и рябой. Сами перья мягкие, у некоторых видов на голове может быть хохол. Половой диморфизм выражен слабо и сводится к небольшой разнице в размерах, причем у тинаму самки крупнее самцов.

Тинаму встречаются по всей территории Южной Америки, а 4 вида проникли и в Центральную Америку. Эти птицы занимают разнообразные биотопы: их можно встретить и в тропических лесах, и в кустарниковых зарослях, и на высокогорных плато. Но где бы ни обитали эти птицы, везде они ведут себя очень скрытно. Чаще можно услышать голос тинаму, похожий на мелодичный свист, чем увидеть саму птицу.


Благодаря покровительственной окраске хохлатый тинаму совершенно незаметен в зарослях.

Передвигаются они осторожно и бесшумно, летают редко и крайне неохотно, вообще полет тинаму непродолжительный — пролетев 400-500 метров птица резко садится на землю. В случае опасности тинаму больше полагаются на маскировку, чем на силу крыльев. Виды, обитающие в лесах, замирают столбиком, маскируясь под сучок дерева, на открытой местности тинаму ложатся на землю или стараются скрыться в норе какого-нибудь животного. Если подойти к затаившемуся тинаму вплотную, то птица резко взлетает с громким криком, это на несколько секунд обескураживает противника и позволяет тинаму скрыться в зарослях.

Тинаму могут проявлять активность как днем, так и в сумерках. Держатся эти птицы всегда поодиночке и лишь хохлатые тинаму в брачный период образуют стаи до 100 особей. Тинаму оседлы, занимают постоянные участки, в пределах которых они передвигаются шагом. Ночуют они на земле и только представители рода Tinamus для ночлега взбираются на деревья.


Чилийский тинаму (Nothoprocta perdicaria).

Тинаму — птицы всеядные. Каждый вид может питаться широкой гаммой кормов, в то же время у разных видов свои пищевые предпочтения. Одни тинаму больше внимания обращают на животные корма и разыскивают в первую очередь насекомых, моллюсков и червей, другие, наоборот, в первую очередь поедают растительную пищу — мелкие плоды, семена, ростки и клубеньки растений.

Виды, обитающие в тропических лесах могут размножаться круглый год, размножение степных видов приурочено к сезону дождей. В размножении тинаму есть много интересных особенностей. Все виды тинаму полигамные птицы, поэтому самцы могут спариваться с несколькими самками и наоборот. Единственное исключение составляют представители рода Nothoprocta, которые моногамны и живут парами. Интересно, что у пестрых тинаму токуют и привлекают особей противоположного пола… самки. Такое поведение не случайно, ведь все заботы о кладке и птенцах несет на себе самец. Самка после откладки яиц никакого участия в продолжении рода не принимает. Такое же распределение ролей наблюдается и у других видов тинаму, хотя у них токуют самцы. Такие повадки сближают тинаму со страусами.


Самец хохлатого тинаму, насиживающий яйца.

Самцы тинаму выделяются среди прочих птиц тем, что имеют подвижный половой орган, который выдвигается во время спаривания. В кладке тинаму бывает от 1-3 до 12 совершенно необычных яиц. Во-первых, яйца тинаму имеют очень гладкую, прочную и блестящую скорлупу, напоминающую фарфор. Во-вторых, у них очень насыщенная однотонная окраска. У разных видов тинаму яйца могут быть желтыми, зелеными, серыми, черными, голубыми, фиолетовыми и красными. Очень яркий цвет и удивительный блеск придают кладке птицы абсолютно ненатуральный вид «пасхальных» яиц.


Ярко-голубые яйца большого тинаму (Tinamus major) выглядят искусственными на фоне лесной подстилки.

Самка может откладывать яйца в гнезда нескольких самцов, в свою очередь самец может насиживать яйца от разных самок. Инкубация продолжается 19-20 суток, в этот период самец очень осторожен и не слетает с гнезда даже если к птице прикоснуться рукой. Вылупившиеся птенцы хорошо развиты, они тут же покидают гнездо и следуют за родителем. Самец помогает им искать корм, расклевывая землю, из которой птенцы извлекают насекомых и личинок. Растут они очень быстро и уже к концу первого месяца жизни становятся самостоятельными. После того. как птенцы отделятся от отца, он может приступить к новому циклу размножения. Половой зрелости тинаму достигают к одному году жизни.


Птенец хохлатого тинаму.

В природе у тинаму достаточно естественных врагов. На них могут охотится различные хищные птицы, ягуары, пумы и другие более мелкие дикие кошки Южной Америки. Иногда эти птицы становятся жертвами удавов. Люди также охотятся на тинаму. Мясо этих птиц нежное и вкусное, поэтому они относятся к излюбленным объектам охоты в Америке. В этой связи предпринимались попытки акклиматизировать тинаму в Северной Америке и Европе, но они птицы не смогли приспособиться к холодному климату. В неволе тинаму хорошо приживаются и легко размножаются, но попытки одомашнить этих птиц и массово разводить в промышленных масштабах опять таки закончились неудачей.

Питоны

Питоны — одни из самых больших рептилий в мире. Они входят в семейство ложноногих змей и состоят в родстве с анакондами и удавами. В природе насчитывается 41 вид этих животных.


Зеленый питон (Morelia viridis).

Главная отличительная черта питонов это, безусловно, огромный размер. В среднем длина большинства видов составляет 3-6 м, самый маленький карликовый питон не превышает в длину 1 м, а размер самого крупного сетчатого питона достигал 10 м при весе в 100кг! Эта змея долгое время носила звание самой большой в мире, пока не была найдена анаконда длиной 11 м. И хотя питоны уступили пальму первенства в размерах, их внешний вид все равно внушает уважение и даже страх. Тело этих змей довольно массивное, но при этом не утрачивает гибкости и подвижности, необходимой для удушения добычи.


Пестрый, или короткохвостый питон (Python curtus) отличает сильно утолщенным, но коротким телом.

Питоны считаются довольно примитивными змеями. Об этом свидетельствуют такие особенности как наличие остатков задних конечностей в виде крохотных выростов по бокам тела и хорошее развитие обоих легких (у более совершенных змей всегда развито только правое легкое).


На верхней челюсти питонов имеются крохотные ямки, в которых располагаются термолокаторы, с их помощью питоны находят свою жертву.

Этот признак делает их похожими на гремучих змей, хотя близкого родства между этими видами нет. Впрочем, питоны могут похвастать одной способностью, которая вообще не присуща рептилиям, — они умеют регулировать температуру тела. Правда, поддерживать ее на постоянном уровне они все равно не могут, зато могут «подогреть» себя на 5-15° выше температуры окружающей среды, что тоже немало. Для разогрева питоны используют особый способ. Если млекопитающие получают тепло химическим путем, то питоны просто сокращают мышцы туловища, в результате такой «холостой» работы и выделяется тепло.

Окраска питонов чаще всего представляет собой различные вариации пятен, реже бывает однотонной. У молодых особей рисунок отличается от взрослых, обычно он состоит из полос, которые с возрастом преобразуются в пятна. Цвет пятен может быть самым разным: у одних видов преобладают темные (черные, бурые, синие) тона, у других яркие (красные, оранжевые). Древесные виды окрашены в сочные зеленые оттенки.


Молодой кольчатый питон (Bothrochilus boa) окрашен контрастно, взрослые особи этого вида сплошь черные.

Все виды питонов обитают исключительно в Старом Свете: в Африке, Юго-Восточной Азии, Австралии, на Зондских островах и Новой Гвинее. Этим они отличаются от удавов — обитателей Нового Света. Питоны населяют тропический пояс, причем предпочитают леса с высокой влажностью, лишь несколько видов населяют саванны и пустыни (например, австралийский питон Рамсея). Вообще эти змеи водолюбивы, они охотно плавают и иногда могут преодолевать вплавь большие расстояния между островами одного архипелага. Самые крупные виды питонов (сетчатый, тигровый, иероглифовый и др.) ведут наземный образ жизни, они ползают по земле в поисках добычи, лишь изредка подымаясь на нижние ветви деревьев. Ряд наземных видов в поисках добычи роют лесную подстилку. Наконец, существуют и древесные виды, которые практически всю жизнь проводят на ветвях, почти не спускаясь на землю.

Все виды питонов неядовиты и убивают своих жертв только силой собственных мышц. Свою добычу они обвивают кольцами тела, душат, а затем заглатывают целиком. Интересно, что древесные питоны имеют очень длинные зубы, которые позволяют удерживать добычу на весу в процессе заглатывания. Зеленый питон, к тому же, еще и приманивает своих жертв, двигая кончиком хвоста, напоминающим червя. Небольшие питоны ловят мышей, крыс, кроликов, фазанов, голубей, попугаев, диких кур и уток, крупные особи охотятся на обезьян, кенгуру, молодняк диких свиней и оленей. Их добычей могут стать и мелкие домашние животные (козы, поросята). Особое положение занимает черноголовый питон, который нападает исключительно на змей и варанов. Поскольку сам питон неядовит, то в процессе удушения его жертвы частенько кусают своего врага. И хотя среди них попадаются такие высокотоксичные виды как австралийская черная и тигровая змеи, их яд не действует на питона.


Этот черноголовый питон (Aspidites melanocephalus) только что отобедал крупным вараном.

Самая крупная добыча, которую способен проглотить питон, весит не более 20-40 кг. Таким образом, человек в число жертв этих змей не входит, поскольку они просто не способны проглотить его. За всю историю задокументировано только несколько случаев нападения сетчатого питона на людей (все жертвы были небольшого роста), что же касается остальных видов, то они могут проявлять агрессию только в случае провокации со стороны человека. После сытного обеда питон может обходиться без пищи несколько недель или месяцев, максимальная продолжительность голодовки, известная у этих рептилий, составляла 1,5 года!


Иероглифовый, или скальный питон (Python sebae) душит беременную козу, которую он подстерег на одном из африканских пастбищ.

Размножаются питоны обычно раз в году или еще реже. Самец находит самку по запаху и ласкает ее рудиментами задних конечностей (так называемыми анальными шпорами). После спаривания он удаляется и не проявляет ни малейшего интереса ни к избраннице, ни к своему потомству. Самка спустя 3-4 месяца после спаривания откладывает яйца. Их количество у разных видов варьирует от 8 до 107. В отличие от удавов и анаконд из яиц питонов молодые змеи вылупляются не сразу, их кладка нуждается в продолжительной инкубации. Все заботы о потомстве ложатся на самку, которая проявляет потрясающую заботу о будущих малышах. Отложенные яйца она бережно обвивает кольцами своего тела и не покидает их ни на минуту, в сильную жару она немного ослабляет хватку, чтобы проветрить кладку, а при понижении температуры начинает дрожать, чтобы разогреть свое тело и согреть яйца. В таком положении она находится около 2 месяцев и все это время ничего не ест. Новорожденные питоны в среднем достигают длины 40-60 см и полностью самостоятельны. Интересно, что у этих змей отмечены случаи рождения однояйцевых близнецов. Растут питоны довольно быстро: половой зрелости они достигают к 3 годам, а полного развития — к 4-5.


Молодой зеленый питон отличается от взрослых особей ярко-лимонной окраской с мелкими красными пятнами.

В зоопарках питоны живут до 15-25 лет, но в естественных условиях продолжительность жизни самых крупных видов обычно не превышает 10-15 лет. Это связано с тем, что в природе на этих змей нападают другие хищники. Молодые особи могут стать жертвами крупных птиц и даже свиней, на взрослых питонов нападают леопарды, крокодилы. По характеру питоны не воинственные змеи. Заметив опасность издалека, они стараются уползти как можно быстрее, если же враг застал питона врасплох, то он громко шипит, отчаянно кусается и может нанести своему обидчику довольно глубокие, но не смертельные раны. Для постороннего наблюдателя такая борьба действительно выглядит устрашающе. Королевский питон в случае опасности сворачивается в тугой шар и прячет голову в кольцах своего тела. При всей своей простоте такая защита очень эффективна, ведь разжать мускулистые кольца человеку и большинству зверей не под силу.


Королевский питон (Python regius).

Отношение людей к питонам несколько противоречиво. С одной стороны, крупные виды всегда внушали страх и уважение, в некоторых местностях граничащее с обожествлением этих змей. С другой стороны, больших питонов уничтожали как вредных животных, угрожающих мелкому скоту. Кстати, убитого питона в Африке не выбрасывают, а по-хозяйски используют: кожа идет на отделку, мясо — в пищу, а жир используется в медицинских целях. Мелких питонов в Африке и Азии вообще считают чуть ли не домашними животными, их часто умышленно заводят в домах и амбарах для защиты продуктов от мышей и крыс, с которыми питоны расправляются не хуже кошек.


Темный тигровый питон (Python bivittatus) демонстрирует угрожающий оскал.

Благодаря крупному размеру и отсутствию яда этих змей часто содержат в неволе (маленьких — в домашних террариумах, больших — в зоопарках). Особенно хорошо приживаются в неволе иероглифовый и тигровый питоны, которые с молодого возраста быстро привыкают к своему хозяину и позволят ему обращаться с собой как угодно. Таких рептилий часто можно увидеть во всевозможных шоу, где их представляют публике как «смертельно опасных убийц». А вот темный тигровый и самый большой в мире сетчатый питоны, наоборот, очень сварливы и любят кусаться. Таких змей содержат только в зоопарках, где для их транспортировки работают целые бригады специально обученных сотрудников.

                                        Лебідь-шипун

Охоронний статус

Найменший ризик (МСОП 3.1)
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)

Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Гусеподібні (Anseriformes)
Родина: Качкові (Anatidae)
Підродина: Гусеві (Anserinae)
Рід: Лебідь (Cygnus)
Вид: Лебідь-шипун

Біноміальна назва
Cygnus olor
(Gmelin, 1789)


Лебідь-шипун (Cygnus olor) — водоплавний птах родини качкових (Anatidae)
У дорослих птахів біле оперення, дуже довга шия, витягнуте тіло і середнього розміру голова з оранжево-червоним дзьобом, в основі якого знаходиться характерний чорний наріст. Шипуном цей вид названий завдяки звуку, що видається при роздратуванні. У довжину може досягати 180 см, маса самок 5,5-6 кг, самців 8-13 кг, розмах крил лебедя-шипуна близько 240 см. Шия товща, ніж у лебедя-кликуна (Cygnus cygnus), тому здається коротшою.
Лебедь-шипун мешкає в північній частині Європи і Азії. Усюди досить рідкісний. Вид був штучно інтродукований до Північної Америки, Південної Африки, Австралії і Нової Зеландії.
Лебедина пара в з'їдений водних рослин.

За способом життя шипун багато в чому схожий з лебедем-кликуном. Населяє зарослі водною рослинностю водоймища — лимани, озера, іноді болота. Плаваючи, шипун часто згинає шию у формі букви «S».

Лебедь-шипун гніздиться біля води в очеретах на дрібних озерах або на заплавах великих річок далеко від людського житла. Пташенята, що вилупилися, усюди слідують зі своєю матір'ю, знаходячись у неї на спині.

Шипун легко приживається в неволі і напівневолі, часто розводиться на водоймищах міських парків і садів як декоративний птах.

 

                                           Саламандра

Salamandra lanzai

Салама́ндра — розмовна назва, що застосовується приблизно до 500 видів земноводних із стрункими тілами, короткими ногами, і довгими хвостами. Вони не складають монофілетичної групи, але разом із |тритонами складають ряд хвостатих земноводних (Caudata). Волога шкіра земноводних змушує їх жити біля води або на вологій землі, зазвичай у болотах. Деякі види водні протягом всього життя, деякі періодично заходять у воду, а деякі повністю сухопутні після досягнення дорослого віку. Саламандри поверхнево нагадують ящірок, але їх легко відрізнити через відсутність лусок. Вони здатні регенерувати втрачені кінцівки.

                                           Геконові

Ряд: Лускаті
Підряд: Ящірки
Родина: Геконові (Gekkonidae)
Gray, 1825

Підродини
Aeluroscalabotinae
Eublepharinae
Gekkoninae
Teratoscincinae
Diplodactylinae



Геконові (Gekkonidae) — родина плазунів, підряду ящірок.

Представники геконових населяють Землю вже вже понад 50 млн. років і розповсюдилися по всій планеті. Мають добру пристосовуваність до різноманітних умов, тому присутні у різних екосистемах. Зустрічаються як у помірних широтах, так і в пустелях та тропіках, де утворили ряд видів.

На сьогодні відомо 1081 вид і 97 родів геконових, які в залежності від форми і походження поділяють на 5 підродів:
Диплодактиліни (Diplodactyliniae)
Еублефари (Eublepharinae)
Справжні гекони (Gekkoninae)
Aeluroscalabotinae
Teratoscincinae

 

                                 Великий строкатий дятел

Дорослий самець
Охоронний статус

Найменший ризик (МСОП 3.1)
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Дятлоподібні (Piciformes)
Родина: Дятлові (Picidae)
Рід: Дятел (Dendrocopos)
Вид: Дятел великий строкатий

Біноміальна назва
Dendrocopos major
(Linnaeus, 1758)



Посилання
Вікісховище: Dendrocopos major
EOL: 1178483
ITIS: 554048
МСОП: 141705
NCBI: 137523
Віківиди: Dendrocopos major



Дятел великий строкатий, або дятел звичайний (Dendrocopos major) — птах, досить великий і один із найвідоміших представників родини Дятлових. Населяє найрізноманітніші лісові ландшафти Палеарктики від Канарських островів і північно-західній Африки на схід до Камчатки і Японії, причому майже скрізь є звичайним, численним видом. Нерідко селиться в межах населених пунктів — у старих садах, парках, на кладовищах. Як правило, веде осілий спосіб життя і лише на північній периферії ареалу в несприятливі в кормовому відношенні роки здійснює масові кочівлі-інвазії в сусідні регіони.

Дятел грає важливу роль в екосистемах лісу, залишаючи видовбані їм дупла для інших дрібних птахів, таких як синиць і мухоловок[1]. Крім того, він у великій кількості поїдає лісових шкідників — попелиць, гусениць метеликів і комах, які живляться деревиною — вусачів, златок, короїдів, мурах і багатьох інших[2]. Якщо навесні та влітку основу раціону складають тваринні корми, то восени і взимку птах переключається на рослинну їжу. У лісах з хвойними породами дерев їх основний корм — насіння сосни, ялина і модрини. Для довбання шишок використовується «кузня», спеціально відведене місце — розвилка дерева, щілина в корі або отвір, пророблений дятлом, в яке вставляється шишка. У південних широколистяних лісах дятли вживають в їжу горіхи і плоди кісточкових рослин.

Сезон розмноження, з кінця березня по червень. Будівництву гнізда передує гучна, демонстративна поведінка птахів, супроводжувана криками, «барабанним» дробом і шлюбними іграми. У кладці зазвичай 5—7 блискучих білих яєць. Насиджують по черзі обидва птахи, близько двох тижнів. Пташенят спочатку не чутно, але ближче до вильоту вони стають галасливими і висовуються з гнізда. Виліт молодих у червні, у віці близько 3 тижнів.

                                         Броненосцеві

Дев'ятипоясний броненосець
Біологічна класифікація

Царство: Тварини
Тип: Chordata
Клас: Mammalia
Надряд: Xenarthra
Ряд: Cingulata
Illiger, 1811
Родина: Dasypodidae
Gray, 1821

Роди
Dasypus
Jaspyrus
Calyptophractus
Chaetophractus
Chlamyphorus
Euphractus
Zaedyus
Cabassous
Priodontes
Tolypeutes
Glyptodontidae (extinct)

Посилання
Вікісховище: Category:Dasypodidae
ITIS: 180101
NCBI: 9359
Віківиди: Dasypodidae


Цей термін має також інші значення. Докладніше — у статті Броненосець (тип корабля).

Бронено́сцеві, або панцерникові (Dasypodidae) — родина плацентарних ссавців з ряду неповнозубих (лат. Cingulata, або Xenarthra).

Типовий представник — Панцерник, або броненосець. Довжина тіла від 12 см до 1,5 м (гігантський броненосець). На спині панцир з рогових щитків. В Америці зустрічається 20-25 видів броненосців (від півдня США до Чилі й Аргентини). Харчується комахами, зміями, плодами і падлом. При нападі деякі звертаються в кулю, інші ховаються в норах. Об'єкт полювання (використовується м'ясо).

                                            Кенгуру

Кенгуру — зоонім, назва великорозмірних сумчастих тварин з роду Macropus, ендеміків Австралії.Назва вперше була відзначена 4 серпня 1770 року генерал-лейтенантом (згодом капітаном) Джеймсом Куком на березі річки Індевор (зараз — у межах міста Куктаун), коли корабель Індевор був пришвартований тут для семитижневого ремонту, спричиненого проходженням Великого бар'єрного рифу.

Слово кенгуру походить від «ґенґуру» — так зветься кенгуру гігантський (Macropus giganteus) на одній з мов австралійських аборигенів.

Етимологія наукової назви роду Macropus: грец. μάκρος — «великий, довгий», грец. πους — Австралійці використовують термін «кенгуру» для кількох найбільших видів роду Macropus — Macropus rufus (кенгуру рудий), Macropus antilopinus, Macropus giganteus (кенгуру гігантський), Macropus fuliginosus та, інколи, для "волару" (підрід Osphranter роду Maropus), а більшість інших кенгуру (тобто представників підроду Notamacropus) називають "wallaby"[1]. В англомовній літературі термін "кенгуру" використовують для опису кількох найбільших видів роду Macropus, подібно до австралійських аборигенів) — рудого (Macropus rufus), сірого (Macropus giganteus) та західного (Macropus fuliginosus) кенгуру.
В україномовній літературі термін кенгуру пов'язують передусім з родом Macropus (в повному його обсязі). Нерідко, особливо в науково-популярній літературі, термін "кенгуру" застосовують в широкому значенні (подібно до "дельфіни", "лисиці" та ін.), поширюючи його на всіх торбунів з родини Macropodidae, зокрема й Wallabia, Dendrolagus, Petrogale та ін.

У зоологічному словнику О. Маркевича й К. Татарка (1983) фіксовано повну відповідність назв "Macropus" = "кенгуру" (с. 183, с. 396)[2]. Вузьке розуміння роду Macropus і застосування терміну "кенгуру" тільки для Macropus sensu stricto пов'язано з тим, що частину видів, які зараз відносять до роду Macropus, раніше включали до складу роду Валабі (Wallabia). Ця частина видів тепер (з 1985 року) входить до Macropus sensu lato як його окремий підрід Notamacropus (Dawson & Flannery, 1985) з видами:
Macropus irma, Macropus parma, Macropus dorsalis, Macropus agilis, Macropus rufogriseus, Macropus eugenii, Macropus parryi, †Macropus greyii.
див. також: Синоніми у зоологічній систематиці в українській мові

Існує поширений міф про те, що назва кенгуру на мові Ґууґу-Їмідір означає фразу «Я вас не розумію».[3] Згідно з легендою, лейтинант Кук і натураліст сер Джозеф Бенкс досліджували ці території і побачили тварин. У місцевих жителів вони запитали назву цих істот, на що їм відповіли «кенгуру», що означало «Я вас не розумію». Саме це слово Кук використав для позначення цих тварин. Цей міф було зруйновано у 1970-х лінгвістом Джоном Б. Хевілендом, який досліджував мову народу Ґууґу-Їмідір.[4]. На противагу поширеній версії, цей дослідник з'ясував, що кенгуру, а точніше ґенґуру — це позначення одного з видів кенгуру на цій мові (а ніяк не відповідь "не розумію").
Кенгуру — національний символ Австралії: він є емблемою, яка використовується на гербі Австралії, емблемах національних компаній. Тварина є важливим елементом австралійської культури.

                                                Вівцебик

                                                
Клас: Ссавці                                                
Інфраклас: Плацентарні
Ряд: Парнокопитні
Підряд: Жуйні
Родина: Порожнисторогі
Підродина: Козлові
Рід: Вівцебики
Вид: Вівцебик

Біноміальна назва
Ovibos moschatus
(Zimmermann, 1780)


Посилання
ITIS: 180708
NCBI: 37176
Віківиди: Ovibos moschatus



Вівцеби́к, або мускусний бик (Ovibos moschatus), — єдиний сучасний представник роду Ovibos з родини бикові (Bovidae).
довжина тіла: 1,8-2,5 м;
довжина хвоста: 7-10 см;
висота в холці: до 1,4 м;
маса: 200-400 кг;
розмах рогів: до 70 см;
швидкість: до 60 км/год;
статева зрілість: 2 роки;
вагітність: 9 місяців;
кількість телят: 1 теля.

Самиці вівцебика помітно менші: довжина тіла становить до 1,95 м, висота — до1,15 м.

Хутро складається з довгого (до 90 см) зовнішнього і короткого, хвилястого внутрішнього, що добре захищає від морозу.

Кожен ріг вівцебика може сягати 61-67 см довжини і є спрямований донизу і вперед. В корів роги розвинені значно слабше. Їх поверхня є гладкою, без жодних борозенок чи щорічних приростів.

Під час шлюбного періоду вівцебики виділяють речовину з сильним запахом, яка, проте, не є мускусом; тому, поширена в народі, назва “мускусний бик” не є правильною.

Ареалом поширення даного виду є арктичні регіони Північної Америки, від Аляски, через усю Канаду аж до Ґренландії. Під час останнього льодовикового періоду заселяли Азію, Північну Америку і Європу; посеред іншого і середню частину Норвегії, де, на сьогоднішній день, проведено акліматизацію вівцебиків і кількадесят особин проживає в комуні Довре.

Спроби заселення вівцебика проводяться також на Шпіцберґені, на острові Нунівак, на півострові Таймир і на острові Врангеля. На Алясці, в Канаді і Норвегії ведуться спроби одомашнення даного виду.

Вівцебики надають перевагу сухим територіям арктичної тундри, оскільки є дуже чутливими до вологості — в вологих середовищах швидко починають хворіти на пневмонію. Живуть вівцебики стадами по 4-7 особин, взимку по 12-50. Харчуються мохом, лишайниками, травою, різними видами кущів і беріз. Охоче їдять пухівки, осоки, астрагали, куничники, тонконоги, луговики, лисохвости та інше. Влітку тварини чергують випас і відпочинок приблизно 6-9 разів протягом доби. З вересня до травня кочують. Площа зимової теритої одного стада не перевищує 50 км², розмір річної території сягає до 200 км². В пошуках пасовищ стадо рухається за головним биком чи дорослою коровою, але в небезпечних ситуаціях головну роль відіграю тільки самець.

Взимку більшість часу вівцебики спиливо з настом, хоча можуть добувати корм і з-під снігу глибиною 40-50 см.
Період гону припадає на кінець літа. Бики змагаються за самиць наносячи один одному сильні удари головою. Слабший самець програє і змушений віддалитися від стада. Переможець отримує право запліднити всіх корів в стаді. Вагітність в вівцебиків триває до 9 місяців і в квітні-травні народжується одне теля мосою 7-8 кг, яке протягом трьох місяців живиться лише материнським молоком. До кінця цього часу його маса досягає 60 кг. Через 2-3 години після народження маля вже може йти за матірю. Жирність молока вівцебиків становить 11%. повної зрілості телята досягають в 3-4 роки. Зважаючи на суворий клімат і значну чутливість до вологості поширена висока смертність молодняка. Тривалість їх життя становить 11-14 років, максимальна — до 24.
Ворогами вівцебиків є вовки, білі і бурі ведмеді, росомахи, а також люди. Вівцебики досить сильні тварини і можуть дати відсіч хижакам і захистити своє потомство. При небезпеці вони стараються рятуватися втечею, якщо ж це неможливо, то збиваються в коло і коли хижак наближається, один з самців атакує його і одразу ж повертається в коло або решта стада підходить до нього. Цей спосіб є ефективним проти всіх природних ворогів. Коли ж стадо атакую людина, то вівцебики, що прикривають своїми тілами молодняк залишаються нерухомими навіть коло по них відкривають вогонь. З початку ХХ століття існує загроза знищення виду в зв’язку з масовим полюванням. З метою охорони вівцебиків було створено заповідні території в Канаді і Ґренландії. Чисельність популяцій, що попали під охорону зростає і зазвичай наводяться цифри 80-125 тисяч осіб.

                                                Зубр

           
Підродина: Bovinae
Рід: Бізон (Bison)
Вид: Зубр

Біноміальна назва
Bison bonasus
(Linnaeus, 1758)


Посилання
Вікісховище: Bison bonasus
Вікісховище: Bison bonasus
ITIS: 183836
МСОП: 2814
NCBI: 9902
Віківиди: Bison bonasus



Бізон європейський, або Зубр (Bison bonasus) — європейський вид роду бізонів (Bison) родини бикових (Bovidae).Близький до бізона американського, з яким входить до одного роду. Обидва види можуть без обмежень схрещуватися, з цієї причини їх іноді розглядають як один вид.
Зубр це великий і могутній бик. Його біловезький підвид вважається найбільшим серед усього роду Bison. Хоча заради справедливості слід відмітити, що це стосується старих замірів XIX і першої половини та середини ХХ століття, а сучасні зубри дещо здрібнішали й поступаються за розмірами як своїм предкам (і їх опудалам) так і сучасним американським лісовим бізонам (підвид американських бізонів). Вага сучасних дорослих самців біловезького підвиду досягає 850 кілограмів, кавказького 700 . Довжина тулуба 3 метри чи навіть більше, висота в плечах від 1,6 до 2 метрів. Як вже вказувалося, сучасні зубри дещо здрібніли, а дані про звичний для них ріст в 2 метри і вагу до тонни, що зустрічаються в енциклопедіях та довідниках, ґрунтуються на обмірах тварин в першій половині-середині ХХ століття.

Передня частина тіла в зубра значно краще розвинута — вона значно масивніша, вища та ширша задньої, загривок та перед спини видається горбом. Живіт підібраний і не провисає. Голова тварини масивна, вкорочена з широким опуклим лобом, нахилена донизу. Роги в зубра невеликі та чорні, округлі, опуклі направлені вигином назовні (в сторони), а кінчиками доверху. Вуха короткі й широкі густо зарослі шерстю. Очі маленькі й широко розставлені. Шия могутня, товста, без характерного для багатьох биків відвислого підгрудку. Ноги в зубра сильні, товсті, причому передні значно коротші задніх. Копита великі, опуклі, є також маленькі бокові копитця які не досягають землі (рудименти). Хвіст в зубрів досить короткий з густою волосяною китицею на кінчику.

Не враховуючи рогів та копит цілісінький зубр вкритий густою шерстю і лише середина верхньої губи та передній край ніздрів голі. Спереду тулуба та на грудях шерсть довга і схожа на гриву, а на горлі та підборідді на бороду. Голова та лоб вкриті кучерявою шерстю. Ззаду шерсть коротка, що особливо кидається у вічі в порівнянні з довгою шерстю спереду, тож часом складається помилкове враження ніби задня частина в зубра гола, але це не так — як вказувалося вище уся шкіра в зубра вкрита шерстю.

Корови менші за биків на зріст, мають тонші та гладкіші роги. Шерсть на голові та шиї, а також борода менші ніж в самців. Зубренята відрізняються від домашніх телят великими головами, високим горбатим загривком та бородою яка звішується з нижньої частини мордочки. Шерсть в молодих зубрів коротша ніж в дорослих.

Літнє забарвлення зубра каштаново-буре. Голова помітно темніша за тулуб. Борода чорна, грива світло-каштанова. Зимове забарвлення темніше, окрім того зимова шерсть довша, густіша та кучерявіша за літню. Хвіст взимку також волохатіший.

Весняна линька відбувається у середині травня-червні, причому до червня стара шерсть вилазить настільки, що зубри здалеку здаються голими. У вересні шерсть коротка але підшерсток такий густий, що через нього вже не видно шкіру. До зими шерсть видовжується, особливо в передній частині тіла й на головах у самців. Шерсть на холці зубрів стирчить уверх через що тварини здаються ще вищими.

Наявність зубрів у певній місцевості можна з’ясувати за їх слідами та посліду, а також за об’їденою папороттю. Ні в східноєвропейських лісах ні на Кавказі зараз немає інших тварин які б їли папороть. Послід зубрів дуже схожий на коров’ячий.

Був поширений у давнину в лісах Європи, в Україні зник в XVI — XVII ст. За «Червоною книгою України» (2009)[1], «Історичний ареал виду від Піренеїв для Зх. Сибіру, Англія і пд. Скандинавія.

Зубр завдяки розмірам був дуже зручним та вигідним об’єктом полювання тож наприкінці XIX на початку ХХ століття вціліло лише дві природні популяції — у Біловезькій пущі та на Північному Кавказі у верхів’ях річок Лаби та Білої. В Біловезькій пущі наприкінці XIX століття жило до 1700 голів — з одного боку тварин охороняли з іншого регулярно влаштовували царські полювання. Саме з мисливською метою в той час зубрів привезли також до Криму та в Ґатчини. Активне полювання зменшило біловезьку популяцію до 737 особин в 1914 році. Війна та пов’язане з нею браконьєрство призвели до катастрофічного скорочення поголів’я. В 1917 році в Пущі залишилося тільки 168 зубрів, а в 1918 лише 76. Частину тварин було вивезено до Німеччини. В лютому 1919 року був вбитий останній вільний біловезький зубр. Приблизно в той же час загинули невеликі популяції в Криму та Ґатчині. Внаслідок громадянської війни припинилася охорона зубрів і на Кавказі. Бракон’єри винищили основну популяцію до 1924 року, в 1926 році бачили останніх особин. Кавказький підвид зубра було знищено.

Така велика та гарна тварина як зубр привертала до себе увагу, то ж з’явилася ідея відродити цих тварин. У 1923 році виникло Міжнародне товариство з охорони зубра. Було проведено облік усіх зубрів що позалишалися ще в зоопарках світу — було знайдено 53 особини. До 1938 року чисельність зубрів збільшилася до 97 — 43 биків та 54 корів, причому лише один зубр був народжений на волі ще в 1913 році у Біловежській Пущі. Зубр став одним з перших видів який зберігся у зоопарках після винищення в природі. Великого удару по зубрах завдала Друга світова війна, коли загинуло біля половини всього стада і лише по її закінченню кількість зубрів почала поступово зростати. Спершу зубрів випустили на волю у Біловезькій Пущі як в польській так і в білоруській (тоді ще радянській) її частині. Пізніше в міру збільшення поголів’я зубрів випустили і в інших місцевостях. В цілому можна сказати, що біловезький підвид зубра було врятовано.

По-іншому склалася доля кавказького підвиду. Чистокровних кавказьких зубрів після винищення природної популяції не збереглося. Щоправда в деяких зоопарках були тварини з домішкою крові кавказького зубра — гібриди з біловезькими зубрами чи американськими бізонами. В 1940 році розпочалася робота з відновлення кавказького зубра методом племінної роботи та селекції завдяки поглинальному схрещуванню. Тварини загинули під час Другої світової війни, тож первісний підвид кавказького зубра було втрачено. Однак в другій половині ХХ століття було вирішено відновити кавказьку популяцію — було створене стадо з зубрів та зубробізонів яких випустили в деякі заповідники на Північному Кавказі. Як не дивно, але з часом, буквально за кілька поколінь ці тварини, в яких практично не було крові кавказьких зубрів почали дуже сильно нагадувати підвид який тут колись жив. Вони помітно змінилися морфологічно, ще більше змінилася їх поведінка. Тому хоч за походження популяція сучасних кавказьких зубрів не є спадкоємицею історичної, але морфологічно та поведінково схожа на неї.

В Україні на початок 1990-х рр. утримувалися 10 популяцій у Волинський, Київській, Чернігівській, Сумській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Вінницькій обл.». Хоча вид має статус «Зниклий у природі», за тим же виданням виходить, що « Зараз зубр зберігся скрізь, крім Чернігівської обл.».

Популяція була відтворена на основі тварин, які збереглися на першу половину ХХ ст. у зоологічних парках і приватних угіддях. В Україні вид розселяють, починаючи з 1965 р. 1988 р. в Україні на волі налічувалося близько 440 особин: у Волинській, Київській, Чернігівській, Сумській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Вінницькій обл.

Перебуває в лісах з вирубками, луками та болотами. Тримається невеликими стадами — до 50 особин.

                                           Хамелеони

Тип: Хордові (Chordata)                                          
Підтип: Черепні (Craniata)
Інфратип: Хребетні (Vertebrata)                                      
Клас: Плазуни (Reptilia)
Ряд: Лускаті (Squamata)
Підряд: Lacertilia
Інфраряд: Iguania
Родина: Хамелеони

Біноміальна назва
Chamaeleonidae
Rafinesque, 1815

Поширення хамелеонів
Subfamilies and Genera
Chamaeleoninae
Bradypodion
Calumma
Chamaeleo
Furcifer
Kinyongia
Nadzikambia
Brookesiinae
Brookesia
Rieppeleon
Rhampholeon

Посилання
Вікісховище: Chamaeleonidae
Віківиди: Chamaeleonidae



Хамелеони (Chamaeleonidae) — родина ящірок. Має 2 підродини та 10 родів. Назва "хамелеон" походить від імені міфічної істоти, що змінює свою зовнішність.
Загальна довжина коливається від 4 до 60 см. Тулуб сильно стиснутий із боків, із короткою шиєю та, зазвичай, чіпким хвостом, укритий роговими зернами та бугорками, хребет — гребінеподібний, гострокутний. Вдовж спини та передньої частини є висока хвиляста складка шкіри, яка підтримується пильно розвинутими відростками хребців. Є черевні ребра, але відсутні ключиці.

На голові у багатьох видів є рогові та шкіряні вирости (гребні, бугри, загострені роги). У самців роги та вирости набагато краще розвинуті, ніж у самок. Голова шоломоподібна з помітно піднятою потилицею та більш—менш опуклими гребенями. Мізки хамелеонів по своїй будові нагадують мізки крокодилів та птахів. Щелепи добре розвинуті, хамелеони мають різні за розміром акродонтні зуби.

Кінцівки довгі, п'ятипалі, валькуваті. Пальці розташовані протиставленими групами по 2-3 у шкіряних чохлах, так що стопа та кисть перетворені у своєрідні клешні. Кігті гострі. Хвіст товстий, чіпкий, закручений спіраллю.

Зір хамелеонів. Очі великі, округлі з товстими зрослими, кільчастими повіками, які суцільно вкриті лускою, маленьким отвором для зіниці. Рухи очей незалежні один від одного. Одне око може дивитися на 180° у горизонтальній площині, а інше — на 90° по вертикалі.

Барабанна перетинка відсутня.

Язик довгий, круглястий, дорівнює довжині голови та тулуба разом узятих (іноді й довший). Його кінець має вигляд циліндра. Середня частина порожниста на кшталт стебла, дуже еластична, сильно розтягується. Язик здатний далеко викидатися для захоплення здобичі.

Забарвлення може швидко змінюватися. Це пов'язано з будовою шкіри. Її зовнішній покрив волокнистий, в якому присутні хроматофори — розгалуджені клітини із зернятками темно—коричневого, червонуватого або жовтуватого пігментів. У разі скорочення відростків хроматофорів пігментація зерняток скупчується у центрі клітин й шкіра виглядає білуватою або жовтою. Коли темний пігмент скопичується у волокнистому покриві шкіри, вона стає темною, майже чорною. Відтінки утворюються поєднанням пігментів. Зелені тона виникають у випадку заломлення сонячних променів у верхньому покриві шкіри, де багато кристалів гуаніна. В результаті колір може швидко змінюватися від білого та помаранчевого через жовтий та зелений до пурпурного, темно—коричневого й чорного. Це може відбуватися зі шкірою як на всьому тілі, так і в окремих частинах. Зміна забарвлення відбувається під впливом температури, світла, вологи, спраги, голоду, переляку, роздратування.
Полюбляють лісисту місцину. Зустрічаються переважно на деревах, лише деякі живуть у земляних норах. Неквапливі тварини, здатні стрибати з гілки на гілку. Хамелеон звик жити відлюдником і без зайвих церемоній виганяє чужаків з своєї території. Углядівши чужинця, він насамперед намагається його налякати — роздувається мало не удвічі більше за свої розміри, піднімається на всіх чотирьох лапах і розгойдується з одного боку в інший, широко розкривши пащу, грізно фиркаючи. Єдиний засіб захисту хамелеона — повна нерухомість і бездоганний камуфляж.

Живляться переважно комахами та дрібними безхребетними. Великі види можуть поїдати дрібних птахів та ящірок. Полює із засідки - вибравши відповідне містечко, терпляче видивляється здобич, невпинно обертаючи очима на всі боки. Запримітивши комаху одним оком, він повільно повертає голову і переводить на неї друге око, щоб краще оцінити дистанцію. Спіймана жертва проковтується цілком. Якщо їжа дуже велика, хамелеон розмелює її зубами, міцно затиснувши в щелепах.

Танок хамелеонів. Тварина спочатку завмирає на місці, при цьому ворочає очима у різні боки. Потім потроху піднімає одну передню та одну задню ногу, починає ритмічно розгойдуватися взад-вперед. Після цього робить крок уперед, після чого знову застигає на місці. Потім піднімає іншу пару: одну першу та одну задню ноги. Й все починається знову. Весь час такого руху хамелеон ворочає очима. Цей танок пов'язано з періодом парування у хамелеонів.

Більшість яйцекладні (до 35 яєць); деякі яйцеживородні (до 14 дитинчат).

В світі тварин

                             Африканський сірий папуга

Охоронний статус

Близький до загрозливого (МСОП 3.1)

Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Папугоподібні (Psittaciformes)
Родина: Папугові (Psittacidae)
Підродина: Справжні папуги (Psittacinae)
Рід: Африканська сіра папуга (Psittacus)
(Linnaeus, 1758)
Вид: Африканська сіра папуга

Біноміальна назва
Psittacus erithacus
(Linnaeus, 1758)

Ареал
Підвиди
P. e. erithacus Linnaeus, 1758
P. e. timneh Fraser, 1844

Посилання
Вікісховище: Psittacus erithacus
Вікісховище: Psittacus erithacus
ITIS: 177608
МСОП: 142530
NCBI: 57247
Віківиди: Psittacus erithacus



Африканський сірий папуга або жако (Psittacus erithacus) — вид справжніх папуг (Psittacidae), єдиний представник свого роду.

Африканський сірий папуга або жако (підвид Psittacus erithacus erithacus), що причепурюється і виглядає з-під крила. Зоопарк Окленда, Нова Зеландія

Довжина тіла цього птаха від 35 до 40 см, крила 22-24,5 см. Хвіст короткий, його довжина майже в два рази менше за довжину крил. Загальний тон забарвлення сірий, але пір'я тулуба має світлі кінчики, через що створюється враження лускового забарвлення. Навколо очей, на лобі, нижній частині черева і підхвісті забарвлення світло-сіре, майже біле. Ноги чорні. Статевого диморфізму в забарвленні немає.
Мешкає переважно в Західній та Центральній Африке (Ангола, Конго, Гвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія).

Цей птах переважно неселяє вологі тропічні ліси. Відпочиває і гніздиться на високих деревах. Може здійснювати польоти на поля із зерновими культурами і спустошувати їх. Харчується різноманітними плодами, ягодами і горіхами.

Гніздо африканська сіра папуга влаштовує в дуплах дерев. У шлюбний період самець виконує характерний шлюбний танець: він злегка наїжачує своє оперення, припускає крила і обтанцьовує самку, видаючи при цьому звуки, схожі на скиглення щенят або кректання. Самка видає такі ж звуки і приймає позу пташеняти, що випрошує корм. Самець або годує її, або імітує годування. Самець і самка таким чином поводяться по декілька разів на день, сам шлюбний танець триває приблизно 5-10 хвилин. Через деякий час самка починає відкладати яйця. У кладці 3-4 білих яйця. У 3-4 дні самка завершує кладку. Насиджування триває 30 днів, після вилуплення пташенят самка в перші дні не покидає гніздо, а самець її годує і охороняє. У віці трохи більше за два місяці пташенята вилітають з гнізда, але ще якийсь час потребують допомоги батьків.
Ці папуги є дуже популярними серед любителів домашніх тварин. Їх часто тримають в клітках за здатність імітувати людську мову та інші звуки (самці навчаються легше, ніж самки). Ця папуга може запам'ятати понад 100 слів або словосполучень. Дослідження цього птаха показали, що його можна навчити розуміти значення кількох десятків слів з числа тих, що він вимовляє[1]. Деякі слова він пам'ятає до 10 років і більше. Прирученню піддаються папуги будь-якого віку. У неволі може жити до 50 років[2].

У стародавні часи ці папуги були популярною прикрасою палаців в африканських країнах. У пізніші часи вони з'явилися і у європейських аристократів.

Вид зазвичай поділяють на 2 підвиди.
Червонохвостий або конголезький жако (Psittacus erithacus erithacus, L. 1758) — підвид, що машкає на сході та півдні ареалу. Довжина тіла цього підвду досягає до 35 см, забарвлення оперення світло-сіре, пір'я хвоста яскраво-червоне, дзьоб чорний, радужка світло-сіра.
Бурохвостий жако (Psittacus erithacus timneh, Frazer 1844) — підвид, що мешкає на північному заході ареалу, переважно на узбережжі Гвінеї, Ліберії і Сьєрра-Леоне. Довжина тіла цього підвиду біля 29 см. Оперення темно-сіре, пір'я хвоста буро-червоне, дзьоб кольору слонячої кістки, у деяких особин з червонуватим відтінком.

                                                 Яструб

Brisson, 1760

Різноманіття
Близько 50 видів


Посилання
Вікісховище: Category:Accipiter
EOL: 2821194
ITIS: 175299
NCBI: 8956
Віківиди: Accipiter



Я́струб (Accipiter) — рід птахів родини яструбових; довжина 30 — 68 см, вага — 125 — 1 500 г.

Відомо близько 50 видів, у тому числі у фауні України три: яструб великий (A. gentilis) — звичайний осілий на всій території; яструб малий (A. nisus) — зустрється на всій території, не гніздиться у безлісих районах; яструб коротконогий (A. brevipes) — рідкісний гніздовий, перелітний у східній частині країни.

                                              Орел

Орли — позатаксономічна група великих хижих птахів родини яструбових, що переважно мешкають в Євразії і Африці. За межами цих континентів тільки два види орлів мешкають на півночі Мексики та півдні США (білоголовий орлан і беркут), кілька видів в Центральній і Південній Америці і три в Австралії.

Всі орли належать до родини яструбових, проте не формують монофілетичної групи і належать до кількох окремих родів.

Орли відрізняються від інших хижих птахів переважно великим розміром, могутнішою статурою і більшими головою і дзьобом. Навіть найменші орли, такі як карликовий орел (приблизно рівний за розміром звичайному канюку та червонохвостому саричу), мають відносно довші і ширші крила, та здатні до швидшого польоту. Більшість орлів, проте, більша за розміром за інших хижих птахів крім грифів.

Подібно до більшості інших хижих птахів, орли мають дуже крупний гачкуватий дзьоб для розривання плоті здобичі, сильні ноги і могутній кігті. Вони також мають надзвичайно гострий зір, що дозволяє їм знаходити здобич на великій відстані[1]. Цей зір орли мають перш за все завдяки надзвичайно великим зіницям, які забезпечують мінімальну дифракцію світла.

Орли будують свої гнізда на високих деревах або на високих кручах. Більшість видів відкладають по два яйця, але старше, більше пташеня часто вбиває свого молодшого брата одразу після вилуплення.

Орли інколи використовуються для соколиного полювання. Вони є дуже популярними персонажами міфів та літературних творів багатьох культур. У Старому Світі, під орлом найчастіше мається на увазі беркут або пов'язані види, поширені у районах з теплим кліматом.

                                            Туканові

Pteroglossus torquatus
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Дятлоподібні (Piciformes)
Родина: Туканові (Ramphastidae)
Vigors, 1825

Роди
Див. текст


Посилання
Вікісховище: Ramphastidae
EOL: 1593
ITIS: 178146
NCBI: 57381
Віківиди: Ramphastidae



Туканові (Ramphastidae) — родина птахів ряду дятлоподібних. Вони яскраво забарвлені і мають великі, часто яскраві дзьоби. Родина включає в себе п'ять родів і близько сорока різних видів. Назва цієї групи птахів походить від мови Тупі слова tukana
Тукани є аборигенними для Південної Мексики, Центральної і Південної Америки та Карибського регіону. Як правило, вони живуть в тропічних і субтропічних регіонах. Вони роблять свої гнізда в дуплах дерев і норах зробленими іншими тваринами такими, як дятли. Дзьоб туканів має дуже обмежене використання в якості інструменту.

                                                      Мавпові

Мавпа Діани (Cercopithecus diana)

Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Примати (Primates)
Підряд: Гаплорини (Haplorrhini)
Інфраряд: Мавповиді (Simiiformes)
Парворяд: Вузьконосі (Catarrhini)
Родина: Мавпові (Cercopithecidae)
(Gray, 1821)

Підродини
Мавпові (Cercopithecinae)
Колобусові (Colobinae)



Мавпові (Cercopithecidae) — родина приматів з підряду сухоносі мавпи (Haplorhini).Типові таксони

Типовий рід родини — Мавпа (Cercopithecus) з типовим видом Cercopithecus diana (Linnaeus, 1758).і

сідничні мозолі Macaca sylvanus

Мавпові мають защічні мішки, де зберігають їжу — горіхи тощо, а також добре відомі "сідничні мозолі" — рогові потовщення сідничних півкуль (рис.).

                                         Лемуровиді

Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Примати (Primates)
Підряд: Мокроносі (Strepsirhini)
Інфраряд: Лемуровиді
Ґрей, 1821

Надродини та родини
Cheirogaleoidea
Cheirogaleidae
Lemuroidea
Lemuridae
Lepilemuridae
Indriidae



Лемурови́ді (Lemuriformes, від лат. lemures — «духи ночі», «привиди») — представники ряду приматів, що складають інфраряд лемуроподібних та входять до підряду мокроносих.У еволюційній послідовності напівмавпи, в число котрих входять лемури, являють собою форму, що передувала мавпам та людині. У той час, як на континетах вони майже повністю були витіснені своїми більш еволюційно розвиненими нащадками, ізоляція острова Мадагаскар протягом останніх 40 млн. років дозволила не лише зберегти, а й утворитися на острові розмаїттю видів у цьому таксоні.