Translate

четвер, 28 лютого 2013 р.

                                        Лебідь-шипун



Охоронний статус

Найменший ризик (МСОП 3.1)
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)

Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Гусеподібні (Anseriformes)
Родина: Качкові (Anatidae)
Підродина: Гусеві (Anserinae)
Рід: Лебідь (Cygnus)
Вид: Лебідь-шипун

Біноміальна назва
Cygnus olor
(Gmelin, 1789)


Лебідь-шипун (Cygnus olor) — водоплавний птах родини качкових (Anatidae)
У дорослих птахів біле оперення, дуже довга шия, витягнуте тіло і середнього розміру голова з оранжево-червоним дзьобом, в основі якого знаходиться характерний чорний наріст. Шипуном цей вид названий завдяки звуку, що видається при роздратуванні. У довжину може досягати 180 см, маса самок 5,5-6 кг, самців 8-13 кг, розмах крил лебедя-шипуна близько 240 см. Шия товща, ніж у лебедя-кликуна (Cygnus cygnus), тому здається коротшою.
Лебедь-шипун мешкає в північній частині Європи і Азії. Усюди досить рідкісний. Вид був штучно інтродукований до Північної Америки, Південної Африки, Австралії і Нової Зеландії.
Лебедина пара в з'їдений водних рослин.

За способом життя шипун багато в чому схожий з лебедем-кликуном. Населяє зарослі водною рослинностю водоймища — лимани, озера, іноді болота. Плаваючи, шипун часто згинає шию у формі букви «S».

Лебедь-шипун гніздиться біля води в очеретах на дрібних озерах або на заплавах великих річок далеко від людського житла. Пташенята, що вилупилися, усюди слідують зі своєю матір'ю, знаходячись у неї на спині.

Шипун легко приживається в неволі і напівневолі, часто розводиться на водоймищах міських парків і садів як декоративний птах.

                                           Саламандра

Salamandra lanzai

Салама́ндра — розмовна назва, що застосовується приблизно до 500 видів земноводних із стрункими тілами, короткими ногами, і довгими хвостами. Вони не складають монофілетичної групи, але разом із |тритонами складають ряд хвостатих земноводних (Caudata). Волога шкіра земноводних змушує їх жити біля води або на вологій землі, зазвичай у болотах. Деякі види водні протягом всього життя, деякі періодично заходять у воду, а деякі повністю сухопутні після досягнення дорослого віку. Саламандри поверхнево нагадують ящірок, але їх легко відрізнити через відсутність лусок. Вони здатні регенерувати втрачені кінцівки.

                                           Геконові

Ряд: Лускаті
Підряд: Ящірки
Родина: Геконові (Gekkonidae)
Gray, 1825

Підродини
Aeluroscalabotinae
Eublepharinae
Gekkoninae
Teratoscincinae
Diplodactylinae



Геконові (Gekkonidae) — родина плазунів, підряду ящірок.

Представники геконових населяють Землю вже вже понад 50 млн. років і розповсюдилися по всій планеті. Мають добру пристосовуваність до різноманітних умов, тому присутні у різних екосистемах. Зустрічаються як у помірних широтах, так і в пустелях та тропіках, де утворили ряд видів.

На сьогодні відомо 1081 вид і 97 родів геконових, які в залежності від форми і походження поділяють на 5 підродів:
Диплодактиліни (Diplodactyliniae)
Еублефари (Eublepharinae)
Справжні гекони (Gekkoninae)
Aeluroscalabotinae
Teratoscincinae
 

                                 Великий строкатий дятел

Дорослий самець
Охоронний статус

Найменший ризик (МСОП 3.1)
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Дятлоподібні (Piciformes)
Родина: Дятлові (Picidae)
Рід: Дятел (Dendrocopos)
Вид: Дятел великий строкатий

Біноміальна назва
Dendrocopos major
(Linnaeus, 1758)



Посилання
Вікісховище: Dendrocopos major
EOL: 1178483
ITIS: 554048
МСОП: 141705
NCBI: 137523
Віківиди: Dendrocopos major



Дятел великий строкатий, або дятел звичайний (Dendrocopos major) — птах, досить великий і один із найвідоміших представників родини Дятлових. Населяє найрізноманітніші лісові ландшафти Палеарктики від Канарських островів і північно-західній Африки на схід до Камчатки і Японії, причому майже скрізь є звичайним, численним видом. Нерідко селиться в межах населених пунктів — у старих садах, парках, на кладовищах. Як правило, веде осілий спосіб життя і лише на північній периферії ареалу в несприятливі в кормовому відношенні роки здійснює масові кочівлі-інвазії в сусідні регіони.

Дятел грає важливу роль в екосистемах лісу, залишаючи видовбані їм дупла для інших дрібних птахів, таких як синиць і мухоловок[1]. Крім того, він у великій кількості поїдає лісових шкідників — попелиць, гусениць метеликів і комах, які живляться деревиною — вусачів, златок, короїдів, мурах і багатьох інших[2]. Якщо навесні та влітку основу раціону складають тваринні корми, то восени і взимку птах переключається на рослинну їжу. У лісах з хвойними породами дерев їх основний корм — насіння сосни, ялина і модрини. Для довбання шишок використовується «кузня», спеціально відведене місце — розвилка дерева, щілина в корі або отвір, пророблений дятлом, в яке вставляється шишка. У південних широколистяних лісах дятли вживають в їжу горіхи і плоди кісточкових рослин.

Сезон розмноження, з кінця березня по червень. Будівництву гнізда передує гучна, демонстративна поведінка птахів, супроводжувана криками, «барабанним» дробом і шлюбними іграми. У кладці зазвичай 5—7 блискучих білих яєць. Насиджують по черзі обидва птахи, близько двох тижнів. Пташенят спочатку не чутно, але ближче до вильоту вони стають галасливими і висовуються з гнізда. Виліт молодих у червні, у віці близько 3 тижнів.

                                         Броненосцеві

Дев'ятипоясний броненосець
Біологічна класифікація

Царство: Тварини
Тип: Chordata
Клас: Mammalia
Надряд: Xenarthra
Ряд: Cingulata
Illiger, 1811
Родина: Dasypodidae
Gray, 1821

Роди
Dasypus
Jaspyrus
Calyptophractus
Chaetophractus
Chlamyphorus
Euphractus
Zaedyus
Cabassous
Priodontes
Tolypeutes
Glyptodontidae (extinct)

Посилання
Вікісховище: Category:Dasypodidae
ITIS: 180101
NCBI: 9359
Віківиди: Dasypodidae


Цей термін має також інші значення. Докладніше — у статті Броненосець (тип корабля).

Бронено́сцеві, або панцерникові (Dasypodidae) — родина плацентарних ссавців з ряду неповнозубих (лат. Cingulata, або Xenarthra).

Типовий представник — Панцерник, або броненосець. Довжина тіла від 12 см до 1,5 м (гігантський броненосець). На спині панцир з рогових щитків. В Америці зустрічається 20-25 видів броненосців (від півдня США до Чилі й Аргентини). Харчується комахами, зміями, плодами і падлом. При нападі деякі звертаються в кулю, інші ховаються в норах. Об'єкт полювання (використовується м'ясо).

                                            Кенгуру

Кенгуру — зоонім, назва великорозмірних сумчастих тварин з роду Macropus, ендеміків Австралії.Назва вперше була відзначена 4 серпня 1770 року генерал-лейтенантом (згодом капітаном) Джеймсом Куком на березі річки Індевор (зараз — у межах міста Куктаун), коли корабель Індевор був пришвартований тут для семитижневого ремонту, спричиненого проходженням Великого бар'єрного рифу.

Слово кенгуру походить від «ґенґуру» — так зветься кенгуру гігантський (Macropus giganteus) на одній з мов австралійських аборигенів.

Етимологія наукової назви роду Macropus: грец. μάκρος — «великий, довгий», грец. πους — Австралійці використовують термін «кенгуру» для кількох найбільших видів роду Macropus — Macropus rufus (кенгуру рудий), Macropus antilopinus, Macropus giganteus (кенгуру гігантський), Macropus fuliginosus та, інколи, для "волару" (підрід Osphranter роду Maropus), а більшість інших кенгуру (тобто представників підроду Notamacropus) називають "wallaby"[1]. В англомовній літературі термін "кенгуру" використовують для опису кількох найбільших видів роду Macropus, подібно до австралійських аборигенів) — рудого (Macropus rufus), сірого (Macropus giganteus) та західного (Macropus fuliginosus) кенгуру.
В україномовній літературі термін кенгуру пов'язують передусім з родом Macropus (в повному його обсязі). Нерідко, особливо в науково-популярній літературі, термін "кенгуру" застосовують в широкому значенні (подібно до "дельфіни", "лисиці" та ін.), поширюючи його на всіх торбунів з родини Macropodidae, зокрема й Wallabia, Dendrolagus, Petrogale та ін.

У зоологічному словнику О. Маркевича й К. Татарка (1983) фіксовано повну відповідність назв "Macropus" = "кенгуру" (с. 183, с. 396)[2]. Вузьке розуміння роду Macropus і застосування терміну "кенгуру" тільки для Macropus sensu stricto пов'язано з тим, що частину видів, які зараз відносять до роду Macropus, раніше включали до складу роду Валабі (Wallabia). Ця частина видів тепер (з 1985 року) входить до Macropus sensu lato як його окремий підрід Notamacropus (Dawson & Flannery, 1985) з видами:
Macropus irma, Macropus parma, Macropus dorsalis, Macropus agilis, Macropus rufogriseus, Macropus eugenii, Macropus parryi, †Macropus greyii.
див. також: Синоніми у зоологічній систематиці в українській мові

Існує поширений міф про те, що назва кенгуру на мові Ґууґу-Їмідір означає фразу «Я вас не розумію».[3] Згідно з легендою, лейтинант Кук і натураліст сер Джозеф Бенкс досліджували ці території і побачили тварин. У місцевих жителів вони запитали назву цих істот, на що їм відповіли «кенгуру», що означало «Я вас не розумію». Саме це слово Кук використав для позначення цих тварин. Цей міф було зруйновано у 1970-х лінгвістом Джоном Б. Хевілендом, який досліджував мову народу Ґууґу-Їмідір.[4]. На противагу поширеній версії, цей дослідник з'ясував, що кенгуру, а точніше ґенґуру — це позначення одного з видів кенгуру на цій мові (а ніяк не відповідь "не розумію").
Кенгуру — національний символ Австралії: він є емблемою, яка використовується на гербі Австралії, емблемах національних компаній. Тварина є важливим елементом австралійської культури.

                                                Вівцебик



                                                
Клас: Ссавці                                                
Інфраклас: Плацентарні
Ряд: Парнокопитні
Підряд: Жуйні
Родина: Порожнисторогі
Підродина: Козлові
Рід: Вівцебики
Вид: Вівцебик

Біноміальна назва
Ovibos moschatus
(Zimmermann, 1780)


Посилання
ITIS: 180708
NCBI: 37176
Віківиди: Ovibos moschatus



Вівцеби́к, або мускусний бик (Ovibos moschatus), — єдиний сучасний представник роду Ovibos з родини бикові (Bovidae).
довжина тіла: 1,8-2,5 м;
довжина хвоста: 7-10 см;
висота в холці: до 1,4 м;
маса: 200-400 кг;
розмах рогів: до 70 см;
швидкість: до 60 км/год;
статева зрілість: 2 роки;
вагітність: 9 місяців;
кількість телят: 1 теля.

Самиці вівцебика помітно менші: довжина тіла становить до 1,95 м, висота — до1,15 м.

Хутро складається з довгого (до 90 см) зовнішнього і короткого, хвилястого внутрішнього, що добре захищає від морозу.

Кожен ріг вівцебика може сягати 61-67 см довжини і є спрямований донизу і вперед. В корів роги розвинені значно слабше. Їх поверхня є гладкою, без жодних борозенок чи щорічних приростів.

Під час шлюбного періоду вівцебики виділяють речовину з сильним запахом, яка, проте, не є мускусом; тому, поширена в народі, назва “мускусний бик” не є правильною.

Ареалом поширення даного виду є арктичні регіони Північної Америки, від Аляски, через усю Канаду аж до Ґренландії. Під час останнього льодовикового періоду заселяли Азію, Північну Америку і Європу; посеред іншого і середню частину Норвегії, де, на сьогоднішній день, проведено акліматизацію вівцебиків і кількадесят особин проживає в комуні Довре.

Спроби заселення вівцебика проводяться також на Шпіцберґені, на острові Нунівак, на півострові Таймир і на острові Врангеля. На Алясці, в Канаді і Норвегії ведуться спроби одомашнення даного виду.

Вівцебики надають перевагу сухим територіям арктичної тундри, оскільки є дуже чутливими до вологості — в вологих середовищах швидко починають хворіти на пневмонію. Живуть вівцебики стадами по 4-7 особин, взимку по 12-50. Харчуються мохом, лишайниками, травою, різними видами кущів і беріз. Охоче їдять пухівки, осоки, астрагали, куничники, тонконоги, луговики, лисохвости та інше. Влітку тварини чергують випас і відпочинок приблизно 6-9 разів протягом доби. З вересня до травня кочують. Площа зимової теритої одного стада не перевищує 50 км², розмір річної території сягає до 200 км². В пошуках пасовищ стадо рухається за головним биком чи дорослою коровою, але в небезпечних ситуаціях головну роль відіграю тільки самець.

Взимку більшість часу вівцебики спиливо з настом, хоча можуть добувати корм і з-під снігу глибиною 40-50 см.
Період гону припадає на кінець літа. Бики змагаються за самиць наносячи один одному сильні удари головою. Слабший самець програє і змушений віддалитися від стада. Переможець отримує право запліднити всіх корів в стаді. Вагітність в вівцебиків триває до 9 місяців і в квітні-травні народжується одне теля мосою 7-8 кг, яке протягом трьох місяців живиться лише материнським молоком. До кінця цього часу його маса досягає 60 кг. Через 2-3 години після народження маля вже може йти за матірю. Жирність молока вівцебиків становить 11%. повної зрілості телята досягають в 3-4 роки. Зважаючи на суворий клімат і значну чутливість до вологості поширена висока смертність молодняка. Тривалість їх життя становить 11-14 років, максимальна — до 24.
Ворогами вівцебиків є вовки, білі і бурі ведмеді, росомахи, а також люди. Вівцебики досить сильні тварини і можуть дати відсіч хижакам і захистити своє потомство. При небезпеці вони стараються рятуватися втечею, якщо ж це неможливо, то збиваються в коло і коли хижак наближається, один з самців атакує його і одразу ж повертається в коло або решта стада підходить до нього. Цей спосіб є ефективним проти всіх природних ворогів. Коли ж стадо атакую людина, то вівцебики, що прикривають своїми тілами молодняк залишаються нерухомими навіть коло по них відкривають вогонь. З початку ХХ століття існує загроза знищення виду в зв’язку з масовим полюванням. З метою охорони вівцебиків було створено заповідні території в Канаді і Ґренландії. Чисельність популяцій, що попали під охорону зростає і зазвичай наводяться цифри 80-125 тисяч осіб.

                                                Зубр

           
Підродина: Bovinae
Рід: Бізон (Bison)
Вид: Зубр

Біноміальна назва
Bison bonasus
(Linnaeus, 1758)


Посилання
Вікісховище: Bison bonasus
Вікісховище: Bison bonasus
ITIS: 183836
МСОП: 2814
NCBI: 9902
Віківиди: Bison bonasus



Бізон європейський, або Зубр (Bison bonasus) — європейський вид роду бізонів (Bison) родини бикових (Bovidae).Близький до бізона американського, з яким входить до одного роду. Обидва види можуть без обмежень схрещуватися, з цієї причини їх іноді розглядають як один вид.
Зубр це великий і могутній бик. Його біловезький підвид вважається найбільшим серед усього роду Bison. Хоча заради справедливості слід відмітити, що це стосується старих замірів XIX і першої половини та середини ХХ століття, а сучасні зубри дещо здрібнішали й поступаються за розмірами як своїм предкам (і їх опудалам) так і сучасним американським лісовим бізонам (підвид американських бізонів). Вага сучасних дорослих самців біловезького підвиду досягає 850 кілограмів, кавказького 700 . Довжина тулуба 3 метри чи навіть більше, висота в плечах від 1,6 до 2 метрів. Як вже вказувалося, сучасні зубри дещо здрібніли, а дані про звичний для них ріст в 2 метри і вагу до тонни, що зустрічаються в енциклопедіях та довідниках, ґрунтуються на обмірах тварин в першій половині-середині ХХ століття.

Передня частина тіла в зубра значно краще розвинута — вона значно масивніша, вища та ширша задньої, загривок та перед спини видається горбом. Живіт підібраний і не провисає. Голова тварини масивна, вкорочена з широким опуклим лобом, нахилена донизу. Роги в зубра невеликі та чорні, округлі, опуклі направлені вигином назовні (в сторони), а кінчиками доверху. Вуха короткі й широкі густо зарослі шерстю. Очі маленькі й широко розставлені. Шия могутня, товста, без характерного для багатьох биків відвислого підгрудку. Ноги в зубра сильні, товсті, причому передні значно коротші задніх. Копита великі, опуклі, є також маленькі бокові копитця які не досягають землі (рудименти). Хвіст в зубрів досить короткий з густою волосяною китицею на кінчику.

Не враховуючи рогів та копит цілісінький зубр вкритий густою шерстю і лише середина верхньої губи та передній край ніздрів голі. Спереду тулуба та на грудях шерсть довга і схожа на гриву, а на горлі та підборідді на бороду. Голова та лоб вкриті кучерявою шерстю. Ззаду шерсть коротка, що особливо кидається у вічі в порівнянні з довгою шерстю спереду, тож часом складається помилкове враження ніби задня частина в зубра гола, але це не так — як вказувалося вище уся шкіра в зубра вкрита шерстю.

Корови менші за биків на зріст, мають тонші та гладкіші роги. Шерсть на голові та шиї, а також борода менші ніж в самців. Зубренята відрізняються від домашніх телят великими головами, високим горбатим загривком та бородою яка звішується з нижньої частини мордочки. Шерсть в молодих зубрів коротша ніж в дорослих.

Літнє забарвлення зубра каштаново-буре. Голова помітно темніша за тулуб. Борода чорна, грива світло-каштанова. Зимове забарвлення темніше, окрім того зимова шерсть довша, густіша та кучерявіша за літню. Хвіст взимку також волохатіший.

Весняна линька відбувається у середині травня-червні, причому до червня стара шерсть вилазить настільки, що зубри здалеку здаються голими. У вересні шерсть коротка але підшерсток такий густий, що через нього вже не видно шкіру. До зими шерсть видовжується, особливо в передній частині тіла й на головах у самців. Шерсть на холці зубрів стирчить уверх через що тварини здаються ще вищими.

Наявність зубрів у певній місцевості можна з’ясувати за їх слідами та посліду, а також за об’їденою папороттю. Ні в східноєвропейських лісах ні на Кавказі зараз немає інших тварин які б їли папороть. Послід зубрів дуже схожий на коров’ячий.

Був поширений у давнину в лісах Європи, в Україні зник в XVI — XVII ст. За «Червоною книгою України» (2009)[1], «Історичний ареал виду від Піренеїв для Зх. Сибіру, Англія і пд. Скандинавія.

Зубр завдяки розмірам був дуже зручним та вигідним об’єктом полювання тож наприкінці XIX на початку ХХ століття вціліло лише дві природні популяції — у Біловезькій пущі та на Північному Кавказі у верхів’ях річок Лаби та Білої. В Біловезькій пущі наприкінці XIX століття жило до 1700 голів — з одного боку тварин охороняли з іншого регулярно влаштовували царські полювання. Саме з мисливською метою в той час зубрів привезли також до Криму та в Ґатчини. Активне полювання зменшило біловезьку популяцію до 737 особин в 1914 році. Війна та пов’язане з нею браконьєрство призвели до катастрофічного скорочення поголів’я. В 1917 році в Пущі залишилося тільки 168 зубрів, а в 1918 лише 76. Частину тварин було вивезено до Німеччини. В лютому 1919 року був вбитий останній вільний біловезький зубр. Приблизно в той же час загинули невеликі популяції в Криму та Ґатчині. Внаслідок громадянської війни припинилася охорона зубрів і на Кавказі. Бракон’єри винищили основну популяцію до 1924 року, в 1926 році бачили останніх особин. Кавказький підвид зубра було знищено.

Така велика та гарна тварина як зубр привертала до себе увагу, то ж з’явилася ідея відродити цих тварин. У 1923 році виникло Міжнародне товариство з охорони зубра. Було проведено облік усіх зубрів що позалишалися ще в зоопарках світу — було знайдено 53 особини. До 1938 року чисельність зубрів збільшилася до 97 — 43 биків та 54 корів, причому лише один зубр був народжений на волі ще в 1913 році у Біловежській Пущі. Зубр став одним з перших видів який зберігся у зоопарках після винищення в природі. Великого удару по зубрах завдала Друга світова війна, коли загинуло біля половини всього стада і лише по її закінченню кількість зубрів почала поступово зростати. Спершу зубрів випустили на волю у Біловезькій Пущі як в польській так і в білоруській (тоді ще радянській) її частині. Пізніше в міру збільшення поголів’я зубрів випустили і в інших місцевостях. В цілому можна сказати, що біловезький підвид зубра було врятовано.

По-іншому склалася доля кавказького підвиду. Чистокровних кавказьких зубрів після винищення природної популяції не збереглося. Щоправда в деяких зоопарках були тварини з домішкою крові кавказького зубра — гібриди з біловезькими зубрами чи американськими бізонами. В 1940 році розпочалася робота з відновлення кавказького зубра методом племінної роботи та селекції завдяки поглинальному схрещуванню. Тварини загинули під час Другої світової війни, тож первісний підвид кавказького зубра було втрачено. Однак в другій половині ХХ століття було вирішено відновити кавказьку популяцію — було створене стадо з зубрів та зубробізонів яких випустили в деякі заповідники на Північному Кавказі. Як не дивно, але з часом, буквально за кілька поколінь ці тварини, в яких практично не було крові кавказьких зубрів почали дуже сильно нагадувати підвид який тут колись жив. Вони помітно змінилися морфологічно, ще більше змінилася їх поведінка. Тому хоч за походження популяція сучасних кавказьких зубрів не є спадкоємицею історичної, але морфологічно та поведінково схожа на неї.

В Україні на початок 1990-х рр. утримувалися 10 популяцій у Волинський, Київській, Чернігівській, Сумській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Вінницькій обл.». Хоча вид має статус «Зниклий у природі», за тим же виданням виходить, що « Зараз зубр зберігся скрізь, крім Чернігівської обл.».

Популяція була відтворена на основі тварин, які збереглися на першу половину ХХ ст. у зоологічних парках і приватних угіддях. В Україні вид розселяють, починаючи з 1965 р. 1988 р. в Україні на волі налічувалося близько 440 особин: у Волинській, Київській, Чернігівській, Сумській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій та Вінницькій обл.

Перебуває в лісах з вирубками, луками та болотами. Тримається невеликими стадами — до 50 особин.

                                           Хамелеони


Тип: Хордові (Chordata)                                          
Підтип: Черепні (Craniata)
Інфратип: Хребетні (Vertebrata)                                      
Клас: Плазуни (Reptilia)
Ряд: Лускаті (Squamata)
Підряд: Lacertilia
Інфраряд: Iguania
Родина: Хамелеони

Біноміальна назва
Chamaeleonidae
Rafinesque, 1815

Поширення хамелеонів
Subfamilies and Genera
Chamaeleoninae
Bradypodion
Calumma
Chamaeleo
Furcifer
Kinyongia
Nadzikambia
Brookesiinae
Brookesia
Rieppeleon
Rhampholeon

Посилання
Вікісховище: Chamaeleonidae
Віківиди: Chamaeleonidae



Хамелеони (Chamaeleonidae) — родина ящірок. Має 2 підродини та 10 родів. Назва "хамелеон" походить від імені міфічної істоти, що змінює свою зовнішність.
Загальна довжина коливається від 4 до 60 см. Тулуб сильно стиснутий із боків, із короткою шиєю та, зазвичай, чіпким хвостом, укритий роговими зернами та бугорками, хребет — гребінеподібний, гострокутний. Вдовж спини та передньої частини є висока хвиляста складка шкіри, яка підтримується пильно розвинутими відростками хребців. Є черевні ребра, але відсутні ключиці.

На голові у багатьох видів є рогові та шкіряні вирости (гребні, бугри, загострені роги). У самців роги та вирости набагато краще розвинуті, ніж у самок. Голова шоломоподібна з помітно піднятою потилицею та більш—менш опуклими гребенями. Мізки хамелеонів по своїй будові нагадують мізки крокодилів та птахів. Щелепи добре розвинуті, хамелеони мають різні за розміром акродонтні зуби.

Кінцівки довгі, п'ятипалі, валькуваті. Пальці розташовані протиставленими групами по 2-3 у шкіряних чохлах, так що стопа та кисть перетворені у своєрідні клешні. Кігті гострі. Хвіст товстий, чіпкий, закручений спіраллю.

Зір хамелеонів. Очі великі, округлі з товстими зрослими, кільчастими повіками, які суцільно вкриті лускою, маленьким отвором для зіниці. Рухи очей незалежні один від одного. Одне око може дивитися на 180° у горизонтальній площині, а інше — на 90° по вертикалі.

Барабанна перетинка відсутня.

Язик довгий, круглястий, дорівнює довжині голови та тулуба разом узятих (іноді й довший). Його кінець має вигляд циліндра. Середня частина порожниста на кшталт стебла, дуже еластична, сильно розтягується. Язик здатний далеко викидатися для захоплення здобичі.

Забарвлення може швидко змінюватися. Це пов'язано з будовою шкіри. Її зовнішній покрив волокнистий, в якому присутні хроматофори — розгалуджені клітини із зернятками темно—коричневого, червонуватого або жовтуватого пігментів. У разі скорочення відростків хроматофорів пігментація зерняток скупчується у центрі клітин й шкіра виглядає білуватою або жовтою. Коли темний пігмент скопичується у волокнистому покриві шкіри, вона стає темною, майже чорною. Відтінки утворюються поєднанням пігментів. Зелені тона виникають у випадку заломлення сонячних променів у верхньому покриві шкіри, де багато кристалів гуаніна. В результаті колір може швидко змінюватися від білого та помаранчевого через жовтий та зелений до пурпурного, темно—коричневого й чорного. Це може відбуватися зі шкірою як на всьому тілі, так і в окремих частинах. Зміна забарвлення відбувається під впливом температури, світла, вологи, спраги, голоду, переляку, роздратування.
Полюбляють лісисту місцину. Зустрічаються переважно на деревах, лише деякі живуть у земляних норах. Неквапливі тварини, здатні стрибати з гілки на гілку. Хамелеон звик жити відлюдником і без зайвих церемоній виганяє чужаків з своєї території. Углядівши чужинця, він насамперед намагається його налякати — роздувається мало не удвічі більше за свої розміри, піднімається на всіх чотирьох лапах і розгойдується з одного боку в інший, широко розкривши пащу, грізно фиркаючи. Єдиний засіб захисту хамелеона — повна нерухомість і бездоганний камуфляж.

Живляться переважно комахами та дрібними безхребетними. Великі види можуть поїдати дрібних птахів та ящірок. Полює із засідки - вибравши відповідне містечко, терпляче видивляється здобич, невпинно обертаючи очима на всі боки. Запримітивши комаху одним оком, він повільно повертає голову і переводить на неї друге око, щоб краще оцінити дистанцію. Спіймана жертва проковтується цілком. Якщо їжа дуже велика, хамелеон розмелює її зубами, міцно затиснувши в щелепах.

Танок хамелеонів. Тварина спочатку завмирає на місці, при цьому ворочає очима у різні боки. Потім потроху піднімає одну передню та одну задню ногу, починає ритмічно розгойдуватися взад-вперед. Після цього робить крок уперед, після чого знову застигає на місці. Потім піднімає іншу пару: одну першу та одну задню ноги. Й все починається знову. Весь час такого руху хамелеон ворочає очима. Цей танок пов'язано з періодом парування у хамелеонів.

Більшість яйцекладні (до 35 яєць); деякі яйцеживородні (до 14 дитинчат).
В світі тварин

                             Африканський сірий папуга


Охоронний статус

Близький до загрозливого (МСОП 3.1)

Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Папугоподібні (Psittaciformes)
Родина: Папугові (Psittacidae)
Підродина: Справжні папуги (Psittacinae)
Рід: Африканська сіра папуга (Psittacus)
(Linnaeus, 1758)
Вид: Африканська сіра папуга

Біноміальна назва
Psittacus erithacus
(Linnaeus, 1758)

Ареал
Підвиди
P. e. erithacus Linnaeus, 1758
P. e. timneh Fraser, 1844

Посилання
Вікісховище: Psittacus erithacus
Вікісховище: Psittacus erithacus
ITIS: 177608
МСОП: 142530
NCBI: 57247
Віківиди: Psittacus erithacus



Африканський сірий папуга або жако (Psittacus erithacus) — вид справжніх папуг (Psittacidae), єдиний представник свого роду.

Африканський сірий папуга або жако (підвид Psittacus erithacus erithacus), що причепурюється і виглядає з-під крила. Зоопарк Окленда, Нова Зеландія

Довжина тіла цього птаха від 35 до 40 см, крила 22-24,5 см. Хвіст короткий, його довжина майже в два рази менше за довжину крил. Загальний тон забарвлення сірий, але пір'я тулуба має світлі кінчики, через що створюється враження лускового забарвлення. Навколо очей, на лобі, нижній частині черева і підхвісті забарвлення світло-сіре, майже біле. Ноги чорні. Статевого диморфізму в забарвленні немає.
Мешкає переважно в Західній та Центральній Африке (Ангола, Конго, Гвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія).

Цей птах переважно неселяє вологі тропічні ліси. Відпочиває і гніздиться на високих деревах. Може здійснювати польоти на поля із зерновими культурами і спустошувати їх. Харчується різноманітними плодами, ягодами і горіхами.

Гніздо африканська сіра папуга влаштовує в дуплах дерев. У шлюбний період самець виконує характерний шлюбний танець: він злегка наїжачує своє оперення, припускає крила і обтанцьовує самку, видаючи при цьому звуки, схожі на скиглення щенят або кректання. Самка видає такі ж звуки і приймає позу пташеняти, що випрошує корм. Самець або годує її, або імітує годування. Самець і самка таким чином поводяться по декілька разів на день, сам шлюбний танець триває приблизно 5-10 хвилин. Через деякий час самка починає відкладати яйця. У кладці 3-4 білих яйця. У 3-4 дні самка завершує кладку. Насиджування триває 30 днів, після вилуплення пташенят самка в перші дні не покидає гніздо, а самець її годує і охороняє. У віці трохи більше за два місяці пташенята вилітають з гнізда, але ще якийсь час потребують допомоги батьків.
Ці папуги є дуже популярними серед любителів домашніх тварин. Їх часто тримають в клітках за здатність імітувати людську мову та інші звуки (самці навчаються легше, ніж самки). Ця папуга може запам'ятати понад 100 слів або словосполучень. Дослідження цього птаха показали, що його можна навчити розуміти значення кількох десятків слів з числа тих, що він вимовляє[1]. Деякі слова він пам'ятає до 10 років і більше. Прирученню піддаються папуги будь-якого віку. У неволі може жити до 50 років[2].

У стародавні часи ці папуги були популярною прикрасою палаців в африканських країнах. У пізніші часи вони з'явилися і у європейських аристократів.

Вид зазвичай поділяють на 2 підвиди.
Червонохвостий або конголезький жако (Psittacus erithacus erithacus, L. 1758) — підвид, що машкає на сході та півдні ареалу. Довжина тіла цього підвду досягає до 35 см, забарвлення оперення світло-сіре, пір'я хвоста яскраво-червоне, дзьоб чорний, радужка світло-сіра.
Бурохвостий жако (Psittacus erithacus timneh, Frazer 1844) — підвид, що мешкає на північному заході ареалу, переважно на узбережжі Гвінеї, Ліберії і Сьєрра-Леоне. Довжина тіла цього підвиду біля 29 см. Оперення темно-сіре, пір'я хвоста буро-червоне, дзьоб кольору слонячої кістки, у деяких особин з червонуватим відтінком.

                                                 Яструб


Brisson, 1760

Різноманіття
Близько 50 видів


Посилання
Вікісховище: Category:Accipiter
EOL: 2821194
ITIS: 175299
NCBI: 8956
Віківиди: Accipiter



Я́струб (Accipiter) — рід птахів родини яструбових; довжина 30 — 68 см, вага — 125 — 1 500 г.

Відомо близько 50 видів, у тому числі у фауні України три: яструб великий (A. gentilis) — звичайний осілий на всій території; яструб малий (A. nisus) — зустрється на всій території, не гніздиться у безлісих районах; яструб коротконогий (A. brevipes) — рідкісний гніздовий, перелітний у східній частині країни.

                                              Орел



Орли — позатаксономічна група великих хижих птахів родини яструбових, що переважно мешкають в Євразії і Африці. За межами цих континентів тільки два види орлів мешкають на півночі Мексики та півдні США (білоголовий орлан і беркут), кілька видів в Центральній і Південній Америці і три в Австралії.

Всі орли належать до родини яструбових, проте не формують монофілетичної групи і належать до кількох окремих родів.

Орли відрізняються від інших хижих птахів переважно великим розміром, могутнішою статурою і більшими головою і дзьобом. Навіть найменші орли, такі як карликовий орел (приблизно рівний за розміром звичайному канюку та червонохвостому саричу), мають відносно довші і ширші крила, та здатні до швидшого польоту. Більшість орлів, проте, більша за розміром за інших хижих птахів крім грифів.

Подібно до більшості інших хижих птахів, орли мають дуже крупний гачкуватий дзьоб для розривання плоті здобичі, сильні ноги і могутній кігті. Вони також мають надзвичайно гострий зір, що дозволяє їм знаходити здобич на великій відстані[1]. Цей зір орли мають перш за все завдяки надзвичайно великим зіницям, які забезпечують мінімальну дифракцію світла.

Орли будують свої гнізда на високих деревах або на високих кручах. Більшість видів відкладають по два яйця, але старше, більше пташеня часто вбиває свого молодшого брата одразу після вилуплення.

Орли інколи використовуються для соколиного полювання. Вони є дуже популярними персонажами міфів та літературних творів багатьох культур. У Старому Світі, під орлом найчастіше мається на увазі беркут або пов'язані види, поширені у районах з теплим кліматом.

                                            Туканові

Pteroglossus torquatus
Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Птахи (Aves)
Ряд: Дятлоподібні (Piciformes)
Родина: Туканові (Ramphastidae)
Vigors, 1825

Роди
Див. текст


Посилання
Вікісховище: Ramphastidae
EOL: 1593
ITIS: 178146
NCBI: 57381
Віківиди: Ramphastidae



Туканові (Ramphastidae) — родина птахів ряду дятлоподібних. Вони яскраво забарвлені і мають великі, часто яскраві дзьоби. Родина включає в себе п'ять родів і близько сорока різних видів. Назва цієї групи птахів походить від мови Тупі слова tukana
Тукани є аборигенними для Південної Мексики, Центральної і Південної Америки та Карибського регіону. Як правило, вони живуть в тропічних і субтропічних регіонах. Вони роблять свої гнізда в дуплах дерев і норах зробленими іншими тваринами такими, як дятли. Дзьоб туканів має дуже обмежене використання в якості інструменту.

                                                      Мавпові


Мавпа Діани (Cercopithecus diana)

Біологічна класифікація
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Примати (Primates)
Підряд: Гаплорини (Haplorrhini)
Інфраряд: Мавповиді (Simiiformes)
Парворяд: Вузьконосі (Catarrhini)
Родина: Мавпові (Cercopithecidae)
(Gray, 1821)

Підродини
Мавпові (Cercopithecinae)
Колобусові (Colobinae)



Мавпові (Cercopithecidae) — родина приматів з підряду сухоносі мавпи (Haplorhini).Типові таксони

Типовий рід родини — Мавпа (Cercopithecus) з типовим видом Cercopithecus diana (Linnaeus, 1758).і

сідничні мозолі Macaca sylvanus

Мавпові мають защічні мішки, де зберігають їжу — горіхи тощо, а також добре відомі "сідничні мозолі" — рогові потовщення сідничних півкуль (рис.).

середа, 27 лютого 2013 р.

                                         Лемуровиді



Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Примати (Primates)
Підряд: Мокроносі (Strepsirhini)
Інфраряд: Лемуровиді
Ґрей, 1821

Надродини та родини
Cheirogaleoidea
Cheirogaleidae
Lemuroidea
Lemuridae
Lepilemuridae
Indriidae



Лемурови́ді (Lemuriformes, від лат. lemures — «духи ночі», «привиди») — представники ряду приматів, що складають інфраряд лемуроподібних та входять до підряду мокроносих.У еволюційній послідовності напівмавпи, в число котрих входять лемури, являють собою форму, що передувала мавпам та людині. У той час, як на континетах вони майже повністю були витіснені своїми більш еволюційно розвиненими нащадками, ізоляція острова Мадагаскар протягом останніх 40 млн. років дозволила не лише зберегти, а й утворитися на острові розмаїттю видів у цьому таксоні.

                                            Скорпіони

Чорний скорпіон  Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Членистоногі (Arthropoda)
Підтип: Хеліцерові (Chelicerata)
Клас: Павукоподібні (Arachnida)
Ряд: Скорпіони Scorpiones


Скорпіони мають розчленоване на головогруди і черевце тіло. Черевце членисте і складається з двох відділів: широкого переднього і довгого вузького заднього, який часто неправильно називають «хвостом». Остання частина черевця здута і має гострий, кігтеподібний шип — жало; всередині цієї частини є дві отруйні залози, що відкриваються двома отворами на кінці жала. Здобич скорпіон убиває уколом жала, перегинаючи при цьому «хвоста» через спину до жертви, яку утримує педипальпами.

Скорпіони — живородящі. Самка народжує кілька десятків розвинених особин, які певний час сидять на спині матері. Статевої зрілості скорпіони досягають у віці 4 — 5 років.

Скорпіони, які належать до кількох видів, живуть на півдні Криму, на Чорноморському узбережжі Кавказу, в Закавказзі, Середній Азії. Весь день скорпіони ховаються під камінням, у земляних нірках, під корою, в тріщинах скель і глинобитних стінах будівель, між дровами і можуть проникати в житло. Вночі виходять на полювання. Живляться комахами, павуками то­що. Укуси скорпіонів, які живуть у нашій зоні, для людини, як правило, не смертельні, але викликають сильний біль, напухання кінцівок, гарячковий стан, сонливість тощо. Як специфічний засіб проти укусів використовують антитоксичну протискорпіонну сироватку.

Укуси великих тропічних видів (наприклад, африканського скорпіона, що близько 17 см завдовжки) можуть призводити іноді до смерті.

                                      Ставкова жаба




Найменший ризик (МСОП 3.1)
Біологічна класифікація

Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Земноводні (Amphibia)
Ряд: Хвостаті (Caudata)
Родина: Жаби (Ranidae)
Рід: Rana
Вид: Ставкова жаба

Біноміальна назва
Rana lessonae
Camerano, 1882


Посилання
NCBI: 45623
Віківиди: Rana lessonae



Ставкова жаба (Rana lessonae) — вид жаб роду Rana, поширена в Європі. Попри відносно велику чисельність, вид охороняється через втрату місць мешкання та забруднення води нітратними добривами з полів. Інша назва — жаба зелена.

Раніше вважалося, що ставкова жаба є підвидом їстівної жаби Р. esculentus (Р. esculentus lessonae), і остання трапляється в межах більшої частини України, а Р. esculentus esculentus живе у пониззі Дунаю та на Закарпатті.

Наступні дослідження, включно з експериментальними даними підтвердили видову самостійність ставкової жаби, яка разом з озерною жабою є одним з батьківських видів таксону гібридогенного походження Р. esculentus, і всі вони входять до роду Pelophylax. У зв'язку з цим чимало матеріалів з морфології та біології зелених жаб, опублікованих раніше, потребують урахування цих обставин, оскільки викладені у них відомості можуть стосуватися цього комплексу в цілому, тобто Р. ridibundus, Р. lessonae і Р. esculentus.

За сучасними уявленнями Р. lessonae вважається монотиповим видом. Її відділення від спільного з озерною жабою предка, судячи з даних імунологічного дослідження, відбулося близько 12 млн. років тому.
Поширена від західної частини Франції до Поволжжя на сході (переходить на лівий берег Волги). Північна межа у Західній Європі проходить через Голландію, південну Швецію, далі через північний захід Росії (Ленінградська, Новгородська обл.), Башкирію та Татарстан. Інтродукована у південній Норвегії. На основі історичних записів, музейних експонатів та сучасних зоогеографічних досліджень робиться припущення, що Р. lessonae є аборигенним видом Великої Британії.

На півдні межа почасти збігається з лісовою (та лісостеповою) зоною і обмежена північчю Італії, північними передгір'ями Альп та Балканами, північчю Румунії, центрально-південними регіонами України.

В Україні відома з нижнього плейстоцену-голоцену середньої течії р. Дніпра.

Ставкова жаба водиться на більшій частині України, поширення на півдні пов'язане з межею лісостепової зони. Перебування цих амфібій у степовій частині України, зумовлено, найвірогідніше, наявністю інтразональних форм ландшафту (дельта Дунаю, гирло Дніпра). В межах України висотний розподіл (Карпати) обмежений рівнем до 600 м, але в інших ділянках ареалу ставкову жабу в Західній Європі інколи знаходили на висоті до 1550 м.

Населяє стоячі водойми: озера, стави, болота, калюжі та канави з рясною трав'янистою рослинністю. Іноді може зустрічатися у вологих лісах досить далеко від водойм.

                                             Качки




Качки — поширена назва багатьох видів птахів родини качкових. Це позатаксономічна група птахів. До качок відносяться галагази, черні (нирки), річкові качки, мускусні качки, крехи та інші. Все це птахи середніх або невеликих розмірів з короткою шиєю і цівкою, покритою спереду поперечними щитками. Забарвлення оперення різноманітне, у багатьох видів на крилі є особливе "дзеркальце". Для ряду видів, особливо північних, характерний різко виражений в період розмноження статевий диморфізм, що виявляється найчастіше в різному забарвленні оперення самця і самки. У більшості видів линяння відбувається двічі на рік; літнє — повне, осіннє — часткове. Часто для самців качок використовується окремий термін — селезень.Великим поціновувачем та розвідником качок є Олег Анатолієвич Щербина,який скромно проживає із сім'єю качечок на вулиці Садова,48(місто проживання та країну не можна розголошувати,це секретна інформація). http://vk.com/id16658301 (посилання на його сторінку). Також він любить вигляд свіжої крові,тому ріже собі вени качиними дзьобами.

Поширені качки по всьому світу. Деякі види, переважно в помірних і арктичних широтах Північної півкулі, перелітні, тоді як інші, особливо в тропіках, ні. Деякі качки, особливо в Австралії, де кількість опадів непостійна, шукають тимчасові озера і накопичувачі, які формуються після дощу.

                                                Акули


Carcharhinus amblyrhynchos

Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Підцарство: Справжні багатоклітинні (Eumetazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Підтип: Черепні (Craniata)
Надклас: Щелепні (Gnathostomata)

Клас: Хрящові риби (Chondrichthyes)
Підклас: Пластинозяброві (Elasmobranchii)
Надряд: Selachimorpha

Ряди
Carcharhiniformes
Heterodontiformes
Hexanchiformes
Lamniformes
Orectolobiformes
Pristiophoriformes
Squaliformes
Squatiniformes
† Symmoriida
† Cladoselachiformes
† Xenacanthida(Xenacantiformes)
† Iniopterygia
† Eugeneodontida
† Hybodontiformes

Посилання
Вікісховище: Selachimorpha
EOL: 32134445
ITIS: 159787
NCBI: 119203
Віківиди: Selachimorpha



Аку́ли (Selachimorpha) — надряд хрящових риб, переважно пелагічних.

Слово «акула» походить від давньоісландського «hákall». Найдавніші представники існували близько 420 — 450 млн років тому. Дотепер відомо більше 450 видів акул: від глибоководної Etmopterus perryi, завдовжки лише 17 сантиметрів, до китової акули (Rhincodon typus) — найбільшої риби (її довжина досягає 20, іноді і більше метрів). Представники надряду широко розповсюджені в морях і океанах, від поверхні до глибини більше 2000 метрів. В основному мешкають в морській воді, але деякі види здатні жити також і в прісній. Більшість акул відносяться до так званих справжніх хижаків, але три види (китова, гігантська і великорота акули) — фільтратори, що живляться планктоном, кальмарами і дрібними рибами.Включає 8 рядів, 20 родин і близько 450 видів. Сучасні акули об'єднані в 3 групи:
давні акули (Hexanchoidei),
рогаті акули (Heterodontoidei),
справжні акули (Selachoidei) — найчисленніші: блакитна акула, або акула-людоїд (Prionace glauca), акула-молот звичайна (Sphyrna zygaena), оселедцьова акула (Lamna nasus), акула-лисиця (Alopias vulpes), катран звичайний (Squalus acanthias) та інші.

Викопні акули (включаючи вимерлих кладоселахій) відомі починаючи з верхнього девону.
Надряд акули об'єднує хрящових риб з обтічним видовженим тілом. За розмірами акули бувають від 20-30 см (так звані катранові та кунячі акули) до 20 м завдовжки та масою до 14-20 тонн. Такі велетні (велетенська та китова акули), проте, живляться тільки планктоном та дрібною рибою.

Тіло здебільшого торпедовидне, спинних плавців 1—2, добре розвинений хвостовий плавець з більшою верхньою лопаттю. У самців черевні плавці видозмінені на парувальні органи — птеригоподії.

Рот на нижній стороні голови у вигляді поперечної щілини. В щелепах кілька рядів зубів. Втрачені зуби замінюються новими з глибше розміщеного ряду. З кожного боку голови відкривається 5, рідше 6—7 зябрових щілин.

Шкіра вкрита лусками, які занурені в її товщу, а назовні виступає лише спрямований назад виріст луски — зубчик. Подібну будову мають і зуби акул, які виникли з лусок.

                                              Кролик

Кріль європейський
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)

Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Зайцеподібні (Lagomorpha)
Родина: Зайцеві (Leporidae)
Рід: Кріль (Oryctolagus)





Не варто плутати з родом ракоподібних Криль.

Кріль (Oryctolagus) — рід гризунів з ряду зайцеподібні. Інколи кролями називають всіх дрібних представників родини зайцевих (див. кролі).

                                             Заєць


Заєць сірий (Lepus europaeus)

Охоронний статус
статус 3 млн.
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Савці (Mammalia)
Ряд: Зайцеподібні (Lagomorpha)
Родина: Зайцеві (Leporidae)

Рід: Заєць (Lepus)
Linnaeus, 1758

Біноміальна назва
Lepus
Підроди / види
Див. текст

Посилання
ITIS: 180111
NCBI: 9980
Віківиди: Lepus



За́єць (Lepus) — рід ссавців родини зайцевих (або зайців, Leporidae). Рід містить близько 30 видів, поширених у всьому світі, окрім Австралії. Відрізняються довгими вухами, коротким піднятим хвостом, недорозвиненими ключицями, довгими задніми ногами, завдяки чому рухаються стрибками. Зайці дуже швидко бігають: заєць-русак може досягати швидкості 70 км/год.

Зайці живуть поодинці або парами. На відміну від кроликів, зайці не риють нір, а споруджують гнізда в невеликих ямках. Зайченята народжуються розвиненими, з хутром і розплющеними очима, і мати залишається з ними всього 5-6 днів, а потім лише іноді відвідує їх, через що багато зайченят гине від ворогів. Зір зайців слабкий, нюх добрий, слух чудовий; беззахисність стосовно численних ворогів (людина, хижі ссавці і птахи) робить їх украй боязливими; проте, переконавшись у своїй безпеці, зайці стають іноді украй зухвалими.

Навесні самці запекло змагаються за самок: встають на задні лапи і б'ють один одного передніми. При цьому вони сміливішають, і тоді їх часто можна побачити.

                                     Вовк



Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: песовиді (Caniformia)
Родина: Псові (Canidae)
Рід: Пес (Canis)
Вид: Вовк звичайний

Біноміальна назва
Canis lupus
Linnaeus, 1758

Ареал: зеленим - сучасний; червоним - історичний.


Посилання
ITIS: 180596
МСОП: 3746
NCBI: 9612
Віківиди: Canis lupus



Вовк, вовк звичайний (Canis lupus L.) — хижий ссавець з роду пес (Canis) родини псових (Canidae), що добуває їжу самостійно активним пошуком та переслідуванням жертв. Повсюди основу харчування вовків складають копитні тварини: в тундрі — дикі та свійські північні олені; в лісовій зоні — лосі, сарни, дикі свині, свійські вівці, корови, коні; в степу та пустелі — антилопи різних видів та вівці; в горах — дикі та свійські кози. Також відомий як сірий вовк, сірко, або дикий собака або дикий пес.Зовнішній вигляд вовка свідчить про його міць та пристосування до тривалого бігу при переслідуванні своїх жертв. Дорослий вовк зазвичай крупніший за вівчарку: довжина тіла в середньому 105—160 см, хвоста — 35—50 см. Висота в плечах 80—85 см (до 1 метра). Маса звичайно 32—50 кг. В літературі згадуються вовки вагою, начебто, до 90 кг; але серед багатьох сотень точно зважених вовків з Євразії та Північої Америки маса жодного не перевищувала 79 кг, а таких нараховувалось 3 чи 4 особини.

Забарвлення та розміри вовків піддаються сильній індивідуальній та географічній мінливості. Тільки на території Євразії нараховується 10—15 підвидів, і десь стільки ж в Північній Америці. Найкрупніші вовки трапляються в крайній півночі ареалу, в лісотундровій та тундровій зонах, найменші — на півдні. Перші забарвлені в дуже світлі тони, а взимку практично зовсім біліють. В лісовій зоні мешкають вовки найбільш інтенсивно забарвлених підвидів, тоді як на півдні, в пустелях, їх змінюють тварини тьмяно-жовтого кольору.Вовк розповсюджений досить широко. Він трапляється на Піренейському півострові, в Італії, скандинавських країнах, в країнах Балканського півострова, Румунії, і далі — практично в усій північній та центральній Євразії аж до Чукотського півострову; але в багатьох частинах ареалу є досить рідкісним. В історичні часи вовк мешкав в Японії, та був там знищений. На північноамериканському континенті сучасна південна межа ареалу вовка приблизно збігається із кордоном США та Канади (див. карту).

В Україні вовк трапляється на всій території за виключенням Кримського півострову, але більш-менш звичайним є тільки в лісовій зоні та в Карпатах.

                                             Лисиця


Лисиця звичайна (Vulpes vulpes)
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: Псовиді (Canoidea)
Родина: Псові (Canidae)

Триба: Vulpini
Рід: Лисиця (Vulpes)
Frisch, 1775

Види
Vulpes macrotis
Vulpes cana (Лисиця афганська)
Vulpes pallida
Vulpes bengalensis
Vulpes vulpes (Лисиця звичайна)
Vulpes rueppelli
Vulpes ferrilata
Vulpes chama
Vulpes corsac (Корсак)
Vulpes velox
Vulpes lagopus (Песець)
Vulpes zerda (Фенек)

Посилання
ITIS: 180603
NCBI: 9625
Віківиди: Vulpes



Розповсюдження лисиць

Лиси́ця (Vulpes) — рід ссавців родини псових (Canidae), ряду хижих. Найпоширеніший представник — лисиця звичайна.
Представники роду характеризуються видовженим приосадкуватим тулубом, головою з видовженою загостреною мордою. Вуха звичайно відносно великі (за винятком видів, що мешкають в полярних широтах — див. правило Алена), очі з вертикально-овальною зірницею. Хвіст пухнастий, заокруглений, від половини до повної довжини голови й тіла. Моногами, у самиць звичайно шість чи вісім молочних залоз. Етимологія: лат. vulpes — «лисиця».

                                         Оленеві



Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)

Клас: Ссавці (Mammalia)
Інфраклас: Плацентарні (Eutheria)
Надряд: Китопарнокопитні (Cetartiodactyla)
Ряд: Оленеподібні (Cerviformes)

Підряд: Жуйні (Ruminantia)
Родина: Оленеві (Cervidae)

Підродини
Cervinae
Hydropotinae
Muntiacinae
Odocoileinae

Посилання
NCBI: 9850
Віківиди: Cervidae



Оленеві (Cervidae) — родина ссавців з підряду жуйних ряду Оленеподібні (Cerviformes). Родина складається з 30 видів. Багато видів із даної родини взяті під охорону.
Величина оленевих може бути в межах десь від величини зайця до величини коня. Найбільший представник оленевих — лось. Однією з характерних рис оленевих є роги, які присутні, як правило, лише в самця у зрілому віці. Рогів немає у самиць та дитинчат оленевих (хоча, наприклад, самки північних оленів мають роги). Олені покриті густою та короткою шерстю, переважно чорного, білого, сірого, коричневого забарвлень. У багатьох видів є хвости малої довжини: 1-10 см.

Оленеві добре бігають. При невдалому нападі хижака на оленя, хижак часто може постраждати від рогів. У темний період доби оленеві погано бачать, через що часто стають здобиччю хижаків.

Полювання на оленів окремих, поширених видів дозволяється під час сезону полювання. Вбивство більшості оленевих суворо заборонене.

Один самець живе з багатьма самками. У період розмноження самець захищає самку, часто жертвуючи своїм життям. Коли народжуються дитинчата, батьки піклуються про них. Часто малі дитинчата стають здобиччю для хижаків, коли поблизу немає батьків. Якщо батьки зачули небезпеку, вони в першу чергу дбають про збереження життя дитинчатам.

                                             Морж



Охоронний статус

Найменший ризик (МСОП 2.3)
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: Псовиді (Caniformia)
Надродина: Ластоногі (Pinnipedia)
Родина: Моржеві (Odobenidae)
Allen, 1880
Рід: Морж (Odobenus)
Brisson, 1762
Вид: Морж

Біноміальна назва
Odobenus rosmarus
(Linnaeus, 1758)

Ареал моржа
Підвиди
O. r. divergens (Illiger, 1815)
O. r. laptevi Chapskii, 1940
O. r. rosmarus (Linnaeus, 1758)

Посилання
ITIS: 180639
NCBI: 9707
Віківиди: Odobenus rosmarus



Морж (лат. Odobenus rosmarus) — великий морський ссавець групи Ластоногих (лат. Pinnipedia), розповсюджений по всьому узбережжю Північного Льодовитого океану. Це єдиний сучасний вид своєї родини Моржевих (лат. Odobenidae), що зазвичай поділяється на три підвиди: атлантичний (O. r. rosmarus), тихоокеанський (O. r. divergens) і лаптєвський (O. r. laptevi). За розмірами тіла серед ластоногих моржі поступаються лише морським слонам. В природі ареали цих видів не перетинаються і тому моржі є найбільшими ластоногими у своєму середовищі проживання.



Верхні ікла надзвичайно розвинені, подовжені й спрямовані вниз; дуже широка морда всіяна численними товстими, жорсткими, сплющеними щетинками-вусами. Зовнішніх вух немає, очі маленькі.

Дуже товста шкіра покрита короткими прилеглим жовто-бурим волоссям, але з віком волосся стає менше, а в старих моржів шкіра майже зовсім гола. Кінцівки більш пристосовані для руху на суші, ніж у тюленів, і моржі можуть ходити, а не повзати, підошви мозолясті. Хвіст зародковий.

                                     Восьминіг


Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Підцарство: Справжні багатоклітинні (Eumetazoa)
Надвідділ: Білатеральні (Bilateria)

Відділ: Первиннороті (Protostomia)
Тип: Молюски (Mollusca)
Клас: Головоногі (Cephalopoda)
Ряд: Восьминоги Octopoda

Підряди
Cirrina
Incirrina

Посилання
Віківиди: Octopoda



Восьминіг (Octōpoda, від грец. Ὀκτώ — вісім і грец. Πούς — нога) — найвідоміший представник головоногих. «Типові» восьминоги, представники підряду Incirrina — придонні тварини. Але деякі представники цього підряду та всі види другого підряду, Cirrina — пелагічні тварини, що живуть у товщі води, причому багато з них зустрічаються тільки на великих глибинах.Тіло коротке, м'яке, ззаду овальне. Ротовий отвір розташований в місці, де сходяться його мацальця, а анальний — відкривається під мантію. Мантія нагадує зморшкуватий шкіряний мішок. Рот восьминога забезпечений двома могутніми щелепами, схожими на дзьоб папуги. У глотці є тертка, яка допомагає перетирати їжу.

Голова несе вісім довгих мацалець — «рук». «Руки» сполучені між собою тонкою перетинкою і забезпечені присосками. На всіх восьми мацальцях дорослого восьминога їх близько 2000, кожна з яких має силу утримування близько 100 г.

Дихає восьминіг зябрами, проте без збитку здоров'ю може нетривалий час бути поза водою. У восьминога три серця: одне (головне) жене блакитну кров, багату на металічні елементи, як залізо і мідь, по всьому тілу, а два інших — зябрових — проштовхують кров через зябра. Головне серце складається з двох передсердь і шлуночка.

Головний мозок високорозвинутий (один з найрозвиненіших серед безхребетних), має зачаткову кору, що є зачатком сірої речовини.

Очі великі, складної будови, з кришталиком, схожим на людський. Зіниця прямокутна. Восьминоги здатні сприймати звук, зокрема інфразвук.

На кожній «руці» розташовано до 10 тис. смакових рецепторів, що визначають їстівність або неїстівність предмета.

Звичайний восьминіг володіє здатністю змінювати забарвлення, пристосовуючись до навколишнього середовища. Це пояснюється наявністю в його шкірі клітин з різними пігментами, здатних під впливом імпульсів з центральної нервової системи розтягуватися або стискатися залежно від сприйняття органів чуття. Звичайне забарвлення — коричневе. Якщо восьминіг наляканий — він біліє, якщо розгніваний, то червоніє.

В середньому до 90 см в довжині (включаючи мацальця), максимальна довжина у самців до 1,3 м, у самиць — до 1,2 м.

Маса становить 4,5-7 кг, максимальна маса — 10 кг.

Тривалість життя рідко перевищує 4 роки, в середньому 12-24 місяці.

                                             Рись



Рись - типова кішка, хоча величиною з великого собаку, якого частково нагадує своїм зменшеним тілом та довгоногістю. Дуже характерна голова рисі: порівняно невелика, округла і дуже виразна. Від інших котячих рисі відрізняються коротким хвостом і китичками на кінцях вух. Маса тіла рисі від 5 до 30 кг.

У скандинавській міфології рись була священною твариною богині Фреї. Вважалося, що рисі впряжені в її колісницю. Стародавні греки вірили, що гострий погляд рисі здатний пронизувати наскрізь непрозорі предмети. Свою наукову назву ця тварина отримала від грецького слова "Λυγξ" [лего] - рись

вівторок, 26 лютого 2013 р.


                                       Медузи








Медуза (грец. μέδουσα) — назва вільно плаваючої стадії в життєвому циклі тварин типу Кнідарії. Всередині цього типу стадія медузи існує в класах Сцифоїдні (Scyphozoa), Гідроїдні (Hydrozoa) (за виключенням деяких, переважно прісноводних, видів, у яких вона вторинно редукована) та в класі Кубомедузи (Cubozoa). В життєвому циклі класу Anthozoa, що об'єднує актиній та коралові поліпи, стадія медузи повністю відсутня.
Тіло медуз має радіальну симетрію, кількість усіх органів і частин організму завжди кратна чотирьом. Колір тіла дуже різниться в залежності від виду: серед медуз є майже прозорі та безкольорові види, а є яскраві — однотонно забарвлені або візерунчасті. Глибоководним видам медуз (раткея, екворея, пелагія) притаманна біолюмінесценція.

Тіло медуз утворено двома шарами тканин: зовнішнім — ектодермою, та внутрішнім — ентодермою. У медуз надзвичайно розвинена сполучна тканина — мезоглея. Вона прозора і на 98 % складається з води, тому тіло цих тварин виглядає напівпрозорим. М'яке та насичене вологою тіло медуз зовсім не захищене від механічних ушкоджень і висихання, тому викинуті хвилями на берег медузи швидко висихають і гинуть.

Тіло медуз має форму парасольки або диска. На нижньому боці розташований рот, який водночас виконує функцію двигуна. Медуза набирає воду у рот, а потім скороченням парасольки виштовхує її назовні. Таким чином створюється реактивний струмінь, який штовхає медузу уперед. Навколо рота та по краях диска розташовані щупальця, озброєні кнідоцитами. Будова і зовнішній вигляд щупалець дуже відрізняються у різних видів. У одних медуз вони довгі і тоненькі, у інших короткі та хвилясті, наче гофровані.

Нервова система надзвичайно примітивна. Функції мозку виконує нервовий ганглій, проте у медуз непогано розвинені органи рівноваги (статоцисти), що пов'язане з рухливим способом життя. Статоцист має вигляд видозміненого щупальця, на кінці якого розташована кулька з камінцем-статолітом. Під час руху статоліт вільно переміщується всередині кульки і торкається чутливих волосків, які передають сигнал про положення тіла до мозкового ганглію.

                                       Пантера

Період існування: Ранній Пліоцен — сучасність


Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
                                                   

Підряд: Котовиді (Feliformia)
Родина: Котові (Felidae)
Підродина: Пантерові (Pantherinae)
Рід: Пантера (Panthera)
(Oken, 1816)



Посилання
Вікісховище: Panthera
NCBI: 9688
Віківиди: Panthera



Пантера (Panthera) — рід ссавців родини котових (Felidae), який містить чотири сучасних види: тигр (Panthera tigris), лев (Panthera leo), ягуар (Panthera onca) і пантера плямиста, або пардус (Panthera pardus). Рід охоплює приблизно половину обсягу підродини пантерових (Pantherinae) і є типовим родом цієї підродини.
Як і щодо таксономії більшої частини родини котячих, щодо таксономії роду пантер велося багато дебатів, а його класифікація кілька разів переглядалася. Рід ймовірно походить від вимерлого кота Viretailurus schaubi або Panthera schaubi, який інколи також розцінюється як ранній член роду пум (Puma). Рід пантер ймовірно виник в Азії, але точне коріння роду залишається неясним. Розбіжність великих кішок (у тому числі існуючих родів пантер, снігових барсів і димчастого леопарду — Neofelis) від підродини малих кішок (Felinae) (що містить всі інші сучасні види кішок) відбулася між шістьма і десятьма млн. років тому. Дослідження скам'янілих решток показує, що рід пантер з'явився в діапазоні від 2 до 3,8 млн. років тому.

Морфологічні і генетичні вивчення припускають, що тигр першим з недавніх видів роду відхилився від головної лінії, але ці дані залишається непевними. Сніговий барс раніше розміщався в основі роду пантер, але новіші молекулярні дослідження пропонують його розміщення в межах роду, можливо, він є навіть сестринським видом леопарда. Тому багато систем класифікації містять снігового барса в межах роду пантер, але все ще немає згоди щодо такого розміщення (під назвою Panthera uncia) або збереження його власного роду Uncia.

Також до роду зазвичай включається доісторична тварина з родини котячих, ймовірно близько пов'язана з сучасним ягуаром, — (Panthera gombaszogensis) яка часто називається європейським ягуаром. Цей вид з'явився близько 1,6 мільйонів років тому в на території сучасної Італії.

Рід димчастий леопард (Neofelis) зазвичай розміщується в основі роду пантер, але не є безпосередньо його частиною.
Чорна пантера не є окремим видом, а варіантом забарвлення (меланізм) самок деяких видів котових — найчастіше, це пантера плямиста або ягуар. Існування пум-меланістів не підтверджене. Шкура чорної пантери не ідеально чорна, на ній більшою чи меншою мірою завжди видно проступаючі плями. Е. Джі в «Диких тваринах Індії» писав, що зустрічаються навіть особливі «недопантери», у яких чорні плями добре видно на світлому шоколадному фоні. Окрім кольору, чорні і плямисті особини пантер нічим не відрізняються, вони вільно схрещуються і дають плідне потомство. Дитинчата від таких пар можуть бути різні — і плямисті, і чорні. Але останні зустрічаються рідше, тому що «ген» (алель?) чорного кольору рецесивний і «часто» пригнічується «геном» плямистості.

Вражаючий зовнішній вигляд пантери (чорна кішка з очима, що горять), зробив пантеру справжнім символом грізної, красивої, спритної, підступної жінки (пантера Багира з м/ф «Мауглі»).

                                    Леопард 


Оцелот, Leopardus pardalis
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: Котовиді (Feliformia)                                          
Родина: Котові (Felidae)
Підродина: Котові (Felinae)
Рід: Леопард (Leopardus)
Gray, 1842


Діапазон Leopardus
Види
Леопард андський (Leopardus jacobitus)
Леопард Жоффруа (Leopardus geoffroyi)
Леопард кодкод (Leopardus guigna)
Леопард марги (Leopardus wiedii)
Леопард онцилла (Leopardus tigrinus)
Леопард оцелот (Leopardus pardalis)
Леопард колоколо (Leopardus colocolo)
Леопард пампасний (Leopardus pajeros)
Леопард пантанальський (Leopardus braccatus)



Леопард, або «тигрова кішка» (лат. Leopardus) — рід хижих ссавців з родини котових (Felidae). Леопарди відносяться до підродини Котові (малі кішки) (Felinae).

Наукова назва роду — Leopardus — жодним чином не пов'язана з пантерами (рід Panthera), яких інколи називають «леопардами» (зокрема, пантеру плямисту, або пардуса, Panthera pardus). Назва «леопард» з'явилася для позначення «котів», що проміжні за ознаками забарвлення між однотонними левами і плямистими пардусами: Leopardus = Leo+pardus = leo — лат. «лев», pardus — «пардус» (пантера плямиста, Panthera pardus).

                                        Зебра

Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Непарнокопитні (Perissodactyla)
Родина: Коневі (Equidae)
Рід: Кінь (Equus)

Підроди / види
тільки деякі подроди відносяться до групи
Equus subg. Dolichohippus
зебра пустельна (E. grevyi)
Equus subg. Hippotigris
зебра Бурчелла (E.
                                                                   

Зе́бра — позатаксаномічна група коней, що складається з двох підродів. До підроду Hippotigris входять такі види, як гірська зебра і зебра Бурчелла, а до підроду Dolichohippus відноситься пустельна зебра (Equus grevyi). Гібридні форми між зебрами та свійськими кіньми називають зеброїдами; гібриди між зебрами та віслюками — зебрулами (цит.).

Незважаючи на спільні риси — чорно-білі смуги — усі три види зебр між собою не ближчі родичі, аніж по відношенню до інших коней. У підвиду, що зник — рівнинної зебри квага, — смужки обмежувалися лише районом шиї, тоді як деякі далекі види теж мають подібні смужки на тілі (наприклад, окапі).

Еволюційно смужки, імовірно, — це засіб маскування. Так, хижакам важко розрізнити, де закінчується одна особина і починається інша у табуні зебр.


Спочатку зебри були розповсюджені по усій Африці. Але у Північній Африці ці тварини зникли вже у давні часи.

Сьогодні ареал рівнинної зебри охоплює південь Судану та Ефіопію, савани Східної Африки до самого півдня континенту. Пустельна зебра зустрічається у сухих саванах Східної Африки, у Кенії, Ефіопії та Сомалі. Гірська зебра — найменш розповсюджений вид. Її ареал обмежений плато Намібії та ПАР, де вона зустрічається на висоті до 2000 м.

                                           Кінь


Тип: Хордові (Chordata)                                                  
Підтип: Черепні (Craniata)                                                  
Інфратип: Хребетні (Vertebrata)
Надклас: Щелепні (Gnathostomata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Інфраклас: Плацентарні (Eutheria)
Ряд: Непарнокопитні (Perissodactyla)
Родина: Коневі (Equidae)
Рід: Кінь (Equus)
Вид: Кінь дикий (Equus ferus)
Підвид: Кінь свійський (E. f. caballus)
(Linnaeus, 1758)


Кі́нь сві́йський (Equus ferus caballus або Equus caballus) — підвид ссавців виду кінь дикий роду кінь (Equus) родини Коневих (Equidae) ряду Конеподібних (Equiformes), або непарнопалих (Perissodactyla). Поширений на всіх континентах, крім Антарктиди, в більшості країн світу.  Найдавніші археологічні знахідки одомашнення коня знаходяться на території України та Казахстану і датуються періодом 3500-4000 р. до н. е.[1][2] Від 3000 року до н. е. кінь був остаточно одомашнений і до кінця 2000 року до н. е. остаточно розповсюдився по всій території ЄвропиКоні з особливою повнотою вивчені завдяки розкопкам у третинних відкладеннях Америки. Протягом цього періоду Америка була населена різноманітними ссавцями, схожими на коня, але всі вони вимерли до відкриття Америки європейцями. Первісні, ще не знайдені прабатьки коней, за Маршем, мали по 5 пальців на передніх і задніх ногах. Найдавніший відомий прародич коня, Eohippus з нижнього еоцену, був завбільшки з лисицю і мав на передніх ногах по 4 добре розвинених пальці і ​​зачатки п'ятого, на задніх — по 3. Вище в еоцені знаходяться залишки Orohippus такої ж величини, але з 4 пальцями на передніх ногах і 3 на задніх. У верхньому еоцені зустрічається Epihippus з такими ж ногами, але відрізняється за зубами. На кордоні міоцену знайдений Mesohippus, величиною з вівцю, з 3 розвиненими і 1 зародковим пальцем на передніх і 3 на задніх ногах, трохи вище Miohippus, або Anchitherium, у якого грифельна кісточка 5-го, або зовнішнього, пальця зменшилася до короткого зачатка. У пліоцені знайдені численні рештки Protohippus, або Hipparion, завбільшки з осла, з 3 пальцями на передніх і задніх ногах, а ще вище, в пліоцені, з'являється близький родич сучасного коня, рід Pliohippus з 1 розвиненим пальцем, а ще вище — справжні коні (Equus), завбільшки з сучасних, які і закінчують цю серію.

Викопні рештки форм, які вважаються предками коня, або належали до близьких до них бічних філогенетичних гілок (так деякі дослідники розглядають гіппаріона), відомі і в інших частинах світу.

Досить часто у домашніх коней зустрічаються відхилення, що наближають їх до диких представників родини. Найчастіше ці відхилення, що розглядаються як атавізм (тобто повернення до ознак предків), стосуються кольору шерсті; сюди відноситься, наприклад, поява темної смуги уздовж спини у коней світлої масті, іноді з кількома смугами на плечах. Деякі вважають за атавістичне явище і масть в яблуках, розглядаючи крапки як залишки смугастості. Зустрічаються зрідка різкіші і більш вражаючі випадки атавізму — саме полідікталізм, тобто поява 1 або більше зайвих пальців; за Маршем, найчастіше зустрічається 2-й (внутрішній) палець з цілком розвиненими п'ястно або плеснових кістками, цілком розвиненими суглобами пальця і ​​копитом, яке, однак, рідко торкається землі. У випадку розвитку 2 зайвих пальців з боків середнього, нога набуває схожості з ногою гіппаріона.
Наскільки відомо, в окремих регіонах коні зустрічається у дикому стані. Домашні коні поширені у всіх країнах у вигляді величезної кількості порід, які сильно розрізняються по величині, формі голови, кольору тощо. Деякі породи свійських коней місцями здичавіли. У Європі дикі або здичавілі коні — тарпани — водилися ще в першій половині минулого століття. Здичавілих коней зустрічав також Пржевальський в провінції Гань-су.

 Коні з дивовижною легкістю, при хоч трохи сприятливих умовах повертаються у дикий стан і починають вести спосіб життя, який нічим не відрізняється від способу життя диких представників родини. Здичавілих коней пампасів Південної Америки називають цимаронами. У Парагваї здичавілі коні не водяться. Причиною цьому за припущенням, є вид мухи, яка відкладає яйця у незагоєний пуп новонароджених лошат, від чого останні гинуть; свійські ж коні живуть у напівдикому стані (мустанги), великими табунами, що складаються з маленьких груп (1 жеребець і 12-18 кобил). Здичавілі коні населяють далі на північ Льянос. Менші за розміром коні живуть у Мексиці і на Фолклендських островах (тут коні під впливом суворішого клімату набули менших розмірів).
Масть коня — це пігментація волосяного покриву, шкіри і очей. Є однією з основних індивідуальних ознак тварини. Як і пігментація у кішок і собак, масть у коней є не простим забарвленням, а певним поєднанням кольорів, тип розподілу пігментів, що має генетичну основу. Якщо коні мають однаковий колір шерсті, але різний колір шкіри і очей, або ж однаковий колір шерсті на тулубі, але різний на гриві і хвості, то масть їх може бути різною. Водночас, відтінки однієї і тієї ж масті можуть сильно варіювати: наприклад, шерсть ясно-буланого коня має палевий або піщаний колір, хоча найтемніші відтінки буланої масті можуть наближатися до темно-бурого і навіть чорного кольорів.