Пес свійський

Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Підряд: Псовиді (Canoidea)
Родина: Псові (Canidae)
Рід: Пес (Canis)
Вид: Вовк (Canis lupus)
Підвид: Пес свійський (Canis lupus familiaris або Canis familiaris)

Біноміальна назва
Canis familiaris




Пес свійський, або свійський соба́ка (Canis familiaris) — культигенна тварина. Термін застосовується як для домашніх, так і для бездомних тварин. Свійський пес був одним з найбільш широко застосовуваних службових та компанійських тварин протягом всієї історії людства.

За різними оцінками одомашнення вовка відбулось від 100.000 до 15.000 років тому. mDNA тестування показує, що еволюційний розкол між собаками і вовками відбувся близько 100.000 років тому. Собака швидко став незамінним у всіх світових культурах, та був дуже цінним в ранніх людських поселеннях. Наприклад, вважається, що успішна еміграція через Берингову протоку могла б бути неможливою без їздових собак. Собаки виконують багато видів робіт для людей, таких як полювання, охорона, служба в поліції та військах, а також собаки допомагають пасти стада худоби, допомагають інвалідам, та служать компанійськими сімейними собаками. Ця універсальність, більша ніж практично в будь-якої відомої людству тварини, дала собаці прізвисько «кращий друг людини». Зараз, за підрахунками на планеті проживає 400 млн. собак.

Завдяки селекції, було розведено сотні різноманітних порід, та зараз виявляють більше поведінкових та морфологічних відмінностей між собаками різних порід, ніж в будь-яких інших наземних ссавців. Наприклад, висота в холці може варіювати від декількох сантиметрів (чихуахуа) до майже метра (ірландський вовкодав, німецький дог); забарвлення — від білого до чорного, включаючи світло-жовте, сіре, коричневе з великим розмаїттям відтінків.Зміст  [ред.]
Походження та історія Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Конкретні зауваження можна знайти на сторінці обговорення. Будь ласка, при можливості покращіть цю статтю. (квітень 2012)


15 тисяч років тому (за іншою версією 100 тисяч років тому) пращур собаки — вовк — прийшов до багаття первісної людини. А може, й узагалі не приходив, а просто мисливці принесли виводок малесеньких вовченят, і комусь із них пощастило — його не з'їли. І безпорадне маля залишилося жити — спочатку як іграшка й живий запас їжі.

Але у вовка й людини є одна спільна риса: вони зграйні тварини, соціальні, тобто кожен із них живе в зграї, серед схожих на нього. Вони разом здобувають їжу, охороняють територію і, щоб координувати спільні дії, спілкуються за допомогою розвинутої системи знаків: звуків, жестів, та поз.

Можливо, й маленьке вовченя змогло влитися в нову — людську — зграю. Мабуть, так траплялося доволі часто, і вовченята виявилися корисними: вони мали кращий, ніж у людини, слух і нюх, могли гарчанням попередити про наближення ворога, допомагали заганяти здобич. І, може, тих, хто ставився до людини прихильно, не сахався, не намагався втекти, не виявляв агресії, не з'їдали відразу. Можливо, вони жили довго й пара таких «добрих» вовків навіть давала потомство — народжувалися по-дружньому налаштовані до людей вовченята.

Так, напевно, почався відбір, селекція, на «гарне» ставлення до людей, тобто почалося одомашнювання собаки, чи, користаючись більш офіційним терміном, доместикація.

За іншою версією, сміливі, дружньо налаштовані й розумні тварини трималися поблизу людини й харчувалися залишками здобутої на полюванні великої дичини. А потім почали приєднуватися до мисливців: допомагали заганяти, зупиняти звіра, як вони це робили у вовчій зграї. І дружньо налаштовані вовченята, що виросли поблизу людей, починали вважати їх членами своєї зграї.

Вовк і людина могли знайти «спільну мову». Недарма, саме вовчі зграї приймали й виховували людських дітей, які опинилися в лісі.

Тривалий час існували припущення, що пращурами собак могли бути не вовки, а якийсь інший вид з родини вовчих називалися такі як види шакали, койоти, гривасті вовки, ба навіть існували версії про походження собак від гієн чи лисиць тощо.

Проте відкриття останніх десятиліть у царині молекулярної біології, що відгалузилися у нову науку генетику, однозначно довели, що собаки це лише підвид вовків. Вовки і зараз живуть у найрізноманітніших умовах. Їх ареал, тобто територія поширення, дуже широкий. А раніше 10 — 15 тисяч років тому, вовки були розповсюдженні ще ширше. Вони були дуже різні — великі й маленькі, сірі, чорні, руді й майже білі, темні, світлі, із різним малюнком на шерсті.

З подальшими розвитком генетики було відкрито, що спадкова інформація, яка передається через ДНК або РНК, міститься не тільки у клітинних ядрах, а й у низці органел — прадавніх бактерій—симбіонтів, зокрема у мітохондріях. На відміну від ядерної ДНК, яка успадковується в однаковій мірі і від батька і від матері, мітохондріальна ДНК успадковується винятково по материнській лінії. Через малі розміри сперматозоїди не містять більшості органел. Мітохондріальна ДНК є чистою генетичною лінією, яка передається лише по жіночій лінії та не зазнає змішувань. Аналізуючи мітохондріальну ДНК було виявлено, що усі породи собак пішли від вовчиць підвиду азіатського вовка (за деякими даними це окремий вид вовків[1]), які мешкають від Леванту до Індії.

Звісно, «первісні» напівдикі собаки, переселяючись разом із людьми по всьому світі, спарювалися і з аборигенними вовками, тож наявні різні лінії, але найзначнішим є вклад азійського вовка